Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Ет, бачу, не потрібні вам мої скарби. Та й немає їх у мене.

— Ти ще молодий Полоз? — спокійно спитала тоді Дзеванна.

— …Так… і не маю своєї сили. Ні вогняної, ні водяної. А без цього я не можу стати справжнім Полозом. І, мабуть, ніколи не стану… — І він, закрутивши кільця, опустив на них голову.

— А чому? — спитала Рутенія.

Полоз мовчав.

— Щоб стати Полозом, йому після тринадцяти років життя під землею потрібно отримати добровільну жертву, — відповіла за нього Дзеванна.

— Жертву? — злякано подивився на гігантські кільця і пащу злидень.

— Та не звичну жертву, — продовжив уже сам полоз. — Часи крові і смертей давно минули.

— То що ж тобі потрібно?

— Мені людина, саме людина має пожертвувати те, що в неї водночас і є, і немає.

— Те, що водночас є, і немає? — перепитав Віт.

— Я вже більше ста років тут чекаю, поки хтось зрозуміє, що це. А потім сам це мені віддасть. І мої браття чекають — я єдиний молодий Полоз на землі. А тут весь час якісь дурні ходять, все скарбів їм хочеться, чи карбункула з моєї голови, щоб владу мати, ворогів лякати і від небезпеки укриватися. Того не розуміють, що для цього не камінь треба, а клепка в голові.

Змій сумно оглянув їх ще раз, і скрутився у свої кільця, перегородивши прохід.

— То ти нас пропустиш?

— И-и-и, — щось незрозуміле донеслося з-під купи кілець.

— Що?

— Ні. Мені тут сумно. Лишитися зі мною. Хіба що…

— Що? — напружилась Рутенія.

— Хіба що ви схочете пройти силою… і тоді я вас усіх з’їм! — задумливо мовив змій.

Рутенія глянула на Дзеванну. Та знизала плечима: «Навіть і не знаю, що робити».