Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

В темнім небі замовкли боги,

Чорні раки лягли на дно.

Сплять багаті і сплять убогі —

Для землі то вже одно.

Серед темної, серед ночі,

Темна-темна змія повзе.

Серед темної, серед ночі,

Темна-темна змія повзе.

Проспівали четверті півні,

Зайнялася нова зоря,

Просинаються сонні люди.

В темну ніч змія вповзла.

Рутенія прислухалася до Босевого співу і їй здалося, що вона ось-ось згадає. Щось дуже важливе… Відьма поринула у спроби простежити за словами тієї пісні, сподіваючись, що вона кудись її виведе. Та марно, те химерне відчуття зникло. Лишився лише настрій — тоскний і водночас сповнений передчуття.

22

Сіра зала. Вихід — на протилежному боці. В середині — величезна каменюка неправильної форми. Стінами попід стелею біжить живий вогонь.

Від каменя урізнобіч розлітаються тіні. Ось одна метнулася до них… Тінь?! В останню мить зреагував чугайстер, відпихаючи всіх убік: на них рухалась не тінь, а величезна зміюка. Полоз.

Його голова, завбільшки з кінську, спинилася перед чугайстром, і некліпучі очі стрілися з його поглядом. Полоз на мить повернув голову й невловимим рухом опинився біля Рутенії, так само вдивляючись їй у вічі. Відьма від несподіванки заплющила їх, але згодом щось повстало у ній — вона сміливо вдарила поглядом у нахабного полоза. Той відсахнувся.

Рутині ноги обм’якли і налилися свинцем. Не сила поворухнути навіть пальцями. Світ навколо розмивався, ставав далеким і чужим, втрачав чіткість і кольори. Стало тепло і приємно, зникло бажання кудись іти, щось робити — захотілося лишитися тут, присісти, відпочити, поспати. Щось ледве чутно гупнуло за спиною. То все дрібниці. Все навколо — марнота. Цей світ, навіщо він потрібен? Йти, бігти, долаючи стільки перешкод, ризикувати життям? Ми ті, хто ми є, не більше і не менше. Ми зараз, тут. Тож тут і залишаймося. Ніхто нас не знайде, ніхто не зловить. Що ще потрібно?

Попереду, в тумані, з’явилося світло.

«Навіщо тут світло?» — подумала відьма.