Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Ніхто не забере ці спогади! Я не вільна лише зовні — всередині я повна свободи! Я не можу вибирати, куди мені йти, та я можу вибрати, про що думати! Крім слизу під ногами, є ще птахи в небі, хмари, дощ, трава, комахи, легкий літній вітер, осінній листопад, зима і пухнастий сніг, весна і перший грім, купання у річці, засмага на тілі від пекучого сонця, втома від роботи на городі, дотик до стиглої груші, смак соковитих ягід, підтримка друга… Друга… Боримисле, де ти?

11

— А ти думав, я сидітиму у в’язниці й чекатиму, доки ти зволиш спуститися і пояснити, що це врешті-решт означає?! Скільки сил витрачено…

Очі Добровіна палали. Голос гримів, луна розліталася порожньою залою, Яр з кожним словом меншав, зіщулювався і розчинявся… Погляд його блукав долівкою, руки нервово стискали край чорного плаща. А голос літав, чавив, колов, різав…

— Гаразд. Тобі плювати на мене, на Словунію, на Суронж… Але на жону свою? Ти хоч знаєш, на які муки ти міг її приректи? Чи знаєш ти бодай дещицю з її минулого? Мовчиш…

Голос стих. Потім знову зазвучав:

— Ти думаєш, що рятував її. Що дбав про її майбутнє і про дитину… Що як справжній чоловік, мусив оберегти їх, захистити… Але хай тебе грець ухопить! Чого не було від початку прийти до мене? Ахруман тебе приголубить? Діву не скривдить? Подарує тобі і нащадкові довічне правління? Роззуй очі, телепню! Нащо ти йому здався? Він гравець! Гравець! Він грає, і для нього всі ми — фігури, які він розставляє на дошці! А фігура потрібна доти, доки вона не починає заважати. Потім від неї позбавляються! Ти пішак! Ні, ти баран! А я ще більший баран!

Добровін знову зірвався на крик.

— Гаразд. Опануємо себе. Що нам відомо?

— Вона… зникла…

— Це ми знаємо. Що ще?

— Більше нічого. Зникла без жодного сліду. Я одразу послав по тебе… Але тебе у в’язниці…

— Звісно, не було. Що Ахруман?

— Мовчить. Я посилав листи, гінців…

— Я розкажу тобі одну історію… Думаю, ти маєш право знати…

Добровін переповів історію, почуту ним від Діви.

— Чому? Чому вона не сказала мені раніше? Чому мовчала? — питав Яр Добровіна, себе, стіни, простір навкруги.

Добровін мовчав. Він спостерігав за Яром і думав, сказати чи ні? Повідомити, що Діва у безпеці? Що це він її сховав? Рано. Зв’язок з Вороном ще не розірвано. Яр усе ще може бути його лялькою. Всі ці переживання, все каяття — могла бути облуда. Сам же Добровін, крім збереження Дівиного життя, мав й іншу мету — відвернути Воронову увагу від замку. Від Книги. Приспати його пильність. Змусити Ворона, покинувши Голунь, прибути до Суронжу. Рутенія вже має бути в околі замку.

Старий відьмак виринув із задуми. Розгублений, заплутаний князь — не вельми пристойне видовище. Бліде обличчя з хворобливим рум’янцем, вогкі руки, тремтячі коліна, неспинний погляд… Треба тиснути далі.

— Хочеш уберегти Діву? І свого нащадка? — спитав він тихо.