Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Ще крок…

І ось, під кроною дерева, Рутенія побачила свого суперника. Той розмахнувся, хотів було вдарити згори. Шабля заплуталася у вітті дерева. Цієї миті Рутенія зробила крок вперед.

Зустрівшись із ним поглядом, Рутенія кинула свою шаблю і опустилась на одне коліно. Той злякано відсахнувся, і вирвавши нарешті шаблю з віття, завмер.

— Чого ж ти чекаєш? — спитала відьма.

Постать позадкувала й розчинилася в темряві.

«Ні-і-і!» — пролунало вдалині.

І знову запанувала тиша. І запалала ватра.

— Чому ти припинила спротив? — спитав її Данко.

— Я побачила… себе. А з собою… боротися безглуздо. Як і боротися… з власним страхом…

Рутенія, перепочивши, продовжила обхід. Ніч дихала прохолодою, свіжістю і простором. Волохаті зорі, здавалося, висіли просто над головою. Лиш протягни руку й збери їх… Рутенія на хвильку завмерла, насолоджуючись світлом, і раптом почула неподалік стогін.

Прислухалася. Стогін повторився.

— Допоможи, Рутеніє! — почула вона.

— Хто це? — спитала вона у темряви.

— Та це я… Золота… Допоможи… — донеслося до неї звідти.

— Що сталося? — спитала вона.

— Мене поранили… Це Дзвінка…

Відьмине серце шалено забилося. Це або справді Золота, або знову якась мана. Якщо друге, треба мовчати і стояти на місці. Якщо перше, бігти на допомогу!..

Стогін повторився. Відьма вже було підняла ногу, щоб переступити коло, та зупинилася. Був же Данко.

— Данко, там може бути Золота! Йому треба допомогти! — крикнула вона.

— Двобій не завершено. А я втручатися не можу.