Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Вона не бачила, як з-посеред сірих тіней виділилась одна, скочила на стіну, мов павук подерлася по ній на дах, поповзла до Русаниного вікна…

Із заплющеними очима Русана почала намацувати жмути темряви внизу. Потягнулась до них руками, та щойно хотіла вхопити одного, як її вдарили. Відчула на обличчі щось липке, а потім прийшов біль. Вона поповзла до дверей, та наштовхнулась на перешкоду. Відняла руку від очей і розрізнила перед собою дві ноги.

— Не втечеш! — почула вона знайомий голос.

Спробувала підвестися, але другий удар остаточно забрав її сили. Падаючи у темряву, вона згадала, чий цей голос. Викула.

Виборсавшись із тенет непритомності, прошепотіла:

— Чому?

— Чому? Ти питаєш чому? А тому, що ти прийшла й пішла, а мені у цьому селі жити! А тому, що зараз ви — сила, а після вас силою знову стане війт. І якщо я не буду з ними зараз, потім мені кінець! Війт не прощає образ нікому! Навіть Ахрумановим Вершникам!

Чорна прірва роззявила пащеку. Червоні полум’яні язики виривалися з неї і болюче палили шкіру. Та за мить Русана зрозуміла: то не полум'я, то справжні велетенські язики лижуть її тіло. Ні, вона не падає! Це вони тягнуть її униз! Вони обвивають тіло, палять і печуть отруйною слиною, й тягнуть, тягнуть, тягнуть донизу. А там — страшні білі зуби, готові розжувати, перемолоти, перекришити, розчавити. Червона смердюча горлянка хоче випити і проковтнути-проштовхнути у велетенський брудний шлунок…

Русана відчула слизькі доторки. Спробувала ворухнутись. Важке тіло міцно притисло її до підлоги.

— О! Тобі подобається? — почула збуджений голос.

— Відпусти мене! — думала, що крикнула, але насправді прошепотіла.

— От скінчимо, то й відпущу!

Краєм ока вона побачила, що у віконній проймі з’явилася чорна постать. Викула нічого не бачив і не чув, крім власної хтивості, тому не зрозумів, що сталося, коли гостре лезо розрубало йому хребта.

Русана згадала: там, біля озера, вона не звернула уваги на Викулу, всі сили кинувши на нападників. І він лишився з чорною душею…

— Треба вибиратися звідси. Моїх нікого вже немає! — крикнув Боримисл.

— Вони їх?…

— Усіх!

Чорна прірва знову відкрилася перед Русаною. Обличчя Вершників попливли перед нею. Перший, другий, третій, четвертий, п'ятий… Вони пливли не у прірву — вгору. Назустріч полинуло блакитне сяйво, підхопило… Вони спокутали свою провину за довгі криваві роки. Вони пішли за неї на смерть. І вже ніколи не повернуться з того вічного шляху…

— Допомагай мені! Треба вікно зачинити, а тоді — через дах!

— Я стану Дзеркалом. Але ж я вже очищала їх?