Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Залізо зітнулося. Погляди зустрілися. М'язи напружились. Увага загострилася.

І закружляв металевий вихор.

Дзвінка билась уміло, проте очі їй заступала ненависть і лють. Рутенія ж берегла сили і не нападала.

Вивчала суперницю, її рухи, мову її тіла. Відбивалась від ударів, уникала їх, шукала слабке місце. І таки знайшла: Дзвінка занадто часто рубала з оберту, на крихітну мить відкриваючи спину. А оберт вона робила, коли Рутенії вдавалося відскочити від верхньо-бічного удару.

Рутенія відступила на крок назад. Цього було достатньо, щоб Дзвінка почала розворот. Ось просто перед Рутенією опинилась її спина.

Швидкий поштовх! І Дзвінка падає на землю.

Підвестись вона не встигла, бо на ній вже сиділа Рутенія. Різким рухом вирвала з її рук шаблю і відкинула подалі. Свою ж завела їй за шию:

— Не рухайся! — прошипіла Дзвінці на вухо.

Та затихла.

— Сонце зійшло. Двобій на межі завершено, — сказав мольфар.

Тільки тепер Рутенія зрозуміла, що сліпучий відблиск коло руків’я шаблі, який так заважає, це сонце. А навколо люди. Селяни, два мольфари, Золота, Віт, Бось. Вона відпустила Дзвінку і встала. Та ж лишилась на землі. До Рутенії звернувся Званко:

— Ти виграла двобій на межі. Той, хто бере участь у двобої, стає іншим. Той, хто перемагає у двобої, перемагає себе. І має силу для боротьби з будь-ким і будь-де!

— Встань, Дзвінко! — строго сказав Данко. — Ти програла двобій на межі. Той, хто програє двобій, теж стає іншим.

Дзвінка підвелася. Мовчки оглянула усіх з-під лоба. Зиркнула на Рутенію й пішла геть. Люди мовчки розступилися.

До Рутенії підішли мольфари, і підбігли друзі:

— Схоже, й сьогодні вам не полишити наше село, — сказав Данко. — Треба відпочити.

23

Їй снився духмяний сон. Вона бачила яблуню. Вдихала запах її плодів, торкалась рукою кори, ступала вологою холодною травою… Раптом краса і спокій розчахнулися криками, лайкою і брязкотом зброї. Схопилася з ліжка і майнула до вікна. Побачила внизу своїх Вершників, яких оточили дрібні сірі тіні. Метал виблискував у зоряному світлі. Нападники кидалися з вилами й косами, по двоє й по троє на одного Вершника, і врешті-решт відтіснили їх до стіни.

Русана вклякла на місці, судомно вчепилася руками у підвіконня й ніяк не могла їх розтиснути. Хто? Чому? Навіщо? Вершники оборонялися з усією майстерністю, яка у них виробилась за роки битв, але і вони не могли впоратися з такою кількістю нападників.

«І чого ж я чекаю?» — промайнула блискавична думка, й Русана втретє стала Дзеркалом.