Розділ шостий[1]

— Точніше, в ніч убивств.

— Нічого, окрім того, що він пішов спати трохи раніше, ніж завжди.

— А вам не здалося, що він трохи перепив?

— Така думка в мене промайнула, але можу поклястися — він при нас нічого не пив.

— Я в цьому й не сумніваюся. Річ у тому, що Венчеслав — людина непитуща і вчора він також нічого не пив, окрім крові з шампанським та отрутою…

Побачивши здивований погляд Орлова, Аблаутов продовжив:

— Чи знаєте ви чоловіка на прізвище Бєлов?

— Звичайно, знаю. Це людина, справжнє місце якої у середовищі Мілітарьова, хоча він всіляко відмежовується від чорносотенців і тримається за нас. Його романи не зовсім бездарні, а з роками він, можливо, й порозумнішає…

— Він вже ніколи не порозумнішає, бо він — мертвий. Навіть двічі мертвий. І повірте мені, що навіть якби він був живий, то все одно ніколи б не порозумнішав. За те, що він спілкувався з вами і був у вашому середовищі, і у Москві, і у Петербурзі йому платили, і платили чимало. Він був інформатором третього управління. Я про це дізнався вчора. І як читач мушу сказати, що його доноси читаються з більшим інтересом, аніж його власні романи. Шкода, що їх навіть ви видавати не будете.

— Що ж з ним сталося?! — Орлов вже передчував, що зараз почує знову щось моторошне.

— Що з ним сталося, цього точно не знає ніхто. Ми можемо лише здогадуватися. Офіційно вбивство Бєлова буде на совісті Катрін, оскільки його прізвище ми знайшли у її щоденнику, до якого вона заносила прізвища своїх жертв з властивою маніякам акуратністю і педантичністю. Але це лише частина офіційного розслідування, потім починається найцікавіше. Того дня, запідозривши в Бєлові агента поліції, Катрін вирішила позбутися його, а Бєлов у свою чергу вирішив завербувати її на роботу до поліції. Він почав начебто залицятися до неї, а коли справа дійшла до інтиму, Катрін запропонувала Бєлову випити. Бєлов не символіст, і не москвич, і не петербуржець, тож він віддав перевагу горілці, в якій жінка і розчинила отруту. Після того, як Бєлов пішов від Катрін, вона все це занотувала до свого щоденника і відразу ж нижче приписала формулу протиотрути. Ця жінка фіксувала все дуже чітко, навіть вказувала місце у своїй потаємній шафці, де можна знайти цю протиотруту, але найцікавіше починається, як на мене, пізніше. Бєлов пішов від Катрін увечері, але його тіло й досі ще не знайдено, а доза випитої ним отрути була смертельною. Далі. За якийсь час на подвір’ї замку з’являється повар, іде на конюшню, бере козла, потім на кухні ріже його і спускає кров з нього у срібну миску, яку забрала служниця Венчеслава Марія Михайлівна. Вона вкинула у цю миску якийсь прозорий камінчик і віднесла все до кабінету Венчеслава. Вам це ні про що не говорить?

В очах Орлова зблиснула іронія:

— Мені це каже про те, що у вас дуже добре налагоджено стеження.

— Ви нас переоцінюєте, Сергію Олексійовичу, все це побачив сам кухар, який до того, як був взятий на роботу до замку Венчеслава, працював кухарем — не здогадаєтеся в кого?

— Не мучте!

— У Татіщева!

— У якого Татіщева?

— Так-так, у того самого, про якого ви подумали. В Петра Сергійовича Татіщева, гросмейстера масонської ложі.

— За що його й було вигнано з ордену польських розенкрейцерів.

— Так! Маги не вибачили йому переходу до масонів. Такі вже закони в цьому ордені, хоча інші розенкрейцери цілком спокійно ставляться до масонів.