Розділ шостий[1]

— Так, вона вагітна, і вагітна від Венчеслава.

— Але дозвольте…

— Богдане Івановичу, пам’ятаєте, коли ми з вами проглядали записи Лозинського у моргу, то бачили запис про те, що невідома покійниця була вагітною.

— Отже, вагітність не перервалася.

— Так, мабуть, воно і є. Чого-чого, а того, що опириця може бути вагітною, я не чекав…

— І все ж жодних доказів проти Венчеслава ми не маємо, — задумливо сказав Аблаутов. — У всьому замку ні ми, ні поліцейські не знайшли жодних слідів його опирства. А те, що він вдень спить, а вночі веде активний спосіб життя, не є доказом. Я, до речі, розмовляв з його сімейним лікарем, професором Голеніщевим, який багато разів консультував Венчеслава, і він пояснює стан його здоров’я недокрів’ям і перевтомою. Якщо ми навіть кілька днів протримаємо його у в’язниці, то все одно нічого не доведемо, бо, ослаблого, його заберуть до лікарні і переллють потрібну кількість крові. Цього йому цілком буде достатньо. Напевно, нам треба ще почекати. Можливо, з’являться нові докази.

— А чи знаєте ви, що Венчеслав сьогодні збирається вінчатися!

— Сергію Олексійовичу, ви жартуєте! Опир — у церкві?! І що, він цілуватиме хреста?! Господи, та сьогодні ж лише третій день, як він поховав дружину! Феноменально!

Орлов лише руками розвів.

— І на кому ж він одружується?

— На Вероніці.

У Аблаутова опустилися руки. Він відкинувся на спинку крісла і уважно подивився на Орлова:

— Ви будете на церемонії вінчання?

— Так! Ми запрошені, але я вірю в Бога і в те, що він цього не допустить!

— Все — в Божих руках…

Увечері гості приїхали до Венчеслава, який вже прокинувся і вийшов до вітальні. Він чудово виглядав і, здавалося, ніби помолодшав. Світлі кучері красиво спадали на темний фрак, блакитні очі променіли тихим спокійним світлом. Венчеслав наблизився до Орлова:

— Мій шафер вже повідомив, де буде вінчання?

— Ще ні, але я знаю, що він вже домовився зі священиком і ось-ось повідомить, у якій церкві буде вінчання.

Нарешті з’явився шафер:

— Можемо їхати!