Розділ шостий[1]

— Не заспокоюйте мене!.. І, до речі, звідкіля взявся падре Луїджі? Ви його запрошували?

— Ні! Але коли ми підходили до мисливського будинку, я запитав у падре Луїджі про те, хто йому повідомив про опиря. І знаєте, що він мені відповів? «Я ж вам говорив, що мені було дано звістку від Всевишнього…» А отже, Богдане Івановичу, Всевишній не хотів, щоб цей опир помер від наших рук і тому прислав падре Луїджі. А це означає, що вирок було винесено не судом присяжних, а судом самого Всевишнього. Невже це все треба вам пояснювати?!

— Я, мабуть, поганий християнин, але в тому, що ви сказали, є певний сенс. Тож нехай все це залишиться нашою таємницею.

— Я згоден…

Під вечір в замку все заспокоїлося, і Венчеслав був останнім, кого допитувала поліція. Відчувалося, що він схвильований і засмучений подіями минулої ночі.

— Венчеславе Івановичу, — розпочав допит (чи розмову, як вони це назвали) Струве. — Давайте відразу поставимо всі крапки над «і». Я не хочу, щоб ви думали, ніби у нас є проти вас якісь підозри, але разом з тим ваші свідчення можуть бути для нас дуже корисними. І ось з якої причини. У вашому замку знаходилася наша людина. Вона з’явилася тут не за службовим дорученням, а з єдиною метою — брати участь у ваших нічних бесідах за власним бажанням.

Венчеслав здивовано звів брови.

— Мова йде про офіцера поліції Алегрова.

— Я знаю його як молодого художника-графіка, але навіть уявити не міг, що він працює в поліції.

— Він не дуже молодий, йому вже двадцять вісім років. Відразу після закінчення університету він прийшов до поліції. Я підкреслюю, справа стосується карного розшуку, тож ніяких підозр ні у вас, ні в когось з ваших колег з приводу його порядності бути не повинно. До речі, він ніколи й не приховував свого справжнього фаху. І на поминки вашої дружини він прийшов сюди разом зі мною і у поліцейській формі.

— Я це пригадую, хоча тоді якось не звернув уваги на одяг Алегрова.

— Так от, саме Алегров і дав нам ті свідчення, які забезпечили вам алібі. І саме тому ми вас не турбували під час вашого денного відпочинку після цієї моторошної ночі.

— Невже була потреба у підтвердженні мого алібі?!

— Підтвердження алібі потребують люди, як правило, які ні в чому не винні. У злочинців алібі завжди забезпечене.

Венчеслав підвівся:

— Олеже Володимировичу, Мстислав Кузьмич бачив убивцю, і, до речі, з дуже близької відстані. Коли б він впізнав у ньому когось з відвідувачів мого замку, то відразу б назвав його ім’я. До речі, не сумнівайтеся, він і моє назвав би…

На обличчі Струве з’явилося щось схоже на посмішку:

— Я бачу, що ви ще не все знаєте про те, що відбулося у вашому будинку. Слово «алібі» я вжив щодо іншого вбивства, яке сталося у той же проміжок часу.

— Кого вбили?!

Непідробна тривога у голосі Венчеслава ще більше переконала Олега Володимировича у тому, що Боголюбський непричетний до цього вбивства.