Розділ шостий[1]

Венчеслав задумливо подивився на Струве:

— Мені здається, ви не звернули уваги на два моменти: по-перше, ці двері, як я сам переконався, могли відчинитися від протягу і від протягу потім зачинитися. І, до того ж, я не стверджую, що поява тієї жінки і шум, який я почув, пов’язані між собою. До речі, Олеже Володимировичу, я ж і досі ще не знаю, як було вбито Катрін.

— Судячи з усього, це — опир. У Катрін — на шиї рана з обсмоктаними краями і воскове від безкрів’я тіло.

Струве несподівано замовк і подивився на Венчеслава, в погляді якого світилося щось незрозуміле.

— Олеже Володимировичу, невже ви вірите в існування опирів?

— Після сьогоднішнього дня вірю!

— А тепер послухайте мене. Є багато людей, зацікавлених у моїй смерті, і опирі — це один з можливих способів. І не робіть такого обличчя, ніби ви не знаєте, що я був пов’язаний з орденом магії та окультизму.

— Так, я подивився ваше досьє. Ми маємо звіти про те, що ви навчалися у відомого мага Гольдмайєра, а після його таємничої смерті одружилися з його дочкою, з якою потім розлучилися…

— В такому випадку давайте відкладемо нашу розмову, якщо, звичайно, ви щирі зі мною і не підозрюєте мене у цих жахливих вбивствах. Сподіваюся, що все, що стосувалося магії, залишиться поміж нами.

Струве сперся на стілець:

— Можете не сумніватися, протокол, якого ви підпишете, не зафіксував моїх запитань щодо вашого окультного минулого, але у мене до вас запитання: чи ви впораєтеся з цією навалою опирів?

— Що стосується мене, то я, завдяки власним знанням і відповідному досвіду, недосяжний для опирів, більше того, я сам здатен захистити і своїх людей у замку. Але інколи виникають ситуації, коли я безсилий, як у випадку з лісовим опирем або з такими людьми, як Катрін, чи як її там… Коллет.

Струве простяг Венчеславу текст протоколу. Венчеслав уважно прочитав свої свідчення і підписався. Коли він спустився до вітальні, там вже було кілька гостей. Він сів на диван і сумно промовив:

— Я дякую вам, панове, що ви тут, зі мною, у ці важкі дні, але хотів би, щоб ви не залишали мене й надалі, оскільки я збираюся зробити дуже відповідальний і важливий крок… Ви не знаєте, де Вероніка?

— Вона на подвір’ї, — відповів хтось із жінок. — Пішла провести гостей. Зараз я її покличу.

Венчеслав важко зітхнув і промовив:

— Те, що я зараз вам скажу, впевнений, більшості з вас видасться крамольним, але, сподіваюся, ви мене зрозумієте правильно. Після смерті моєї дружини і після всіх цих смертей те, що я скажу, мабуть, буде схоже на маячню божевільного, але ви мене знаєте, я не здатен на непродумані вчинки…

Пауза була довгою і неприємною, але її несподівано порушила Вероніка, яка щойно забігла до вітальні:

— Я бачу ваше напруження і відчуваю, що Венчеслав зібрався сказати вам дещо надзвичайно важливе для нас обох, — і вже наче з мосту у воду, не даючи слухачам опам’ятатися, передчуваючи, що реакція може бути найнесподіванішою, видихнула: — Ми вирішили з Венчеславом одружитися…

Орлов уже хвилювався — від Інни не було жодної звістки. «Якщо їй не зателефонувати, то знову буде істерика і скандал», — з цими думками він набрав телефонний номер своєї квартири. Ніхто не відповів. Тоді він зателефонував Аблаутову. Той відразу сказав: