Розділ другий

— Віка Шеншина? Звичайно, ні! Вона добре вихована для того, аби грюкати дверима.

— Ось бачите, і це ваше невеличке спостереження має для нас дуже важливе значення, адже двері були відчинені, коли знайшли тіло Іванової.

Валентина Костянтинівна уважно, з іронічною посмішкою подивилася на Аблаутова і Орлова:

— А хіба я сказала, що двері не зачинилися, я сказала лише, що Віка Шеншина дверима не грюкала.

Орлов аж підскочив:

— Що, Віка зачинила двері ключем?

— Та ні! Господи, як вас псує професія! Ви з цієї невинної дівчинки хочете зробити вбивцю. Коли Віка, схвильована, вийшла, вона не відразу побігла по сходах, а зупинилася, вийняла хусточку і приклала до очей. Ось у цьому проміжку я й почула, причому дуже виразно, що двері зачинилися зсередини.

Орлов мало не підскочив, але Богдан Іванович притримав його за руку і знову з хитрою посмішкою запитав у жінки:

— А хто ходив до Лілії Федорівни?

— Професори, доценти різні, студентки, родичі.

— Ви мене, напевне, не так зрозуміли, Валентино Костянтинівно. Я хотів запитати, чи до Лілії Федорівни інтимні друзі ходили?

— У вас, чоловіків, одне лише на думці. Хоч вона й була людиною неприємною, гадюкою була, чесно кажучи, але як жінку її шкода було, бо чоловіки чомусь до неї не ходили. І, чесно кажучи, я цих чоловіків не розумію — гарна, освічена, з грошима! Не розумію… — Валентина Костянтинівна помовчала якусь мить, а потім продовжила: — А взагалі вона була страшною боягузкою. Років чотири тому до мене родичка з дочкою приїхала з села, а я кудись поїхала. Вони до неї й подзвонили у двері, а вона їм запропонувала у неї заночувати.

— Так це ж, навпаки, свідчить про її сміливість, адже не кожна жінка наважиться впустити до себе в дім майже незнайомих людей.

Валентина Костянтинівна тихо захихотіла:

— Ой, не розумієте ви нас, жінок! Так саме тому і впустила, що боялася залишатися вдома сама. В неї, до речі, завжди хтось вдома ночував: то родичка, то студентка, то гостя з-за кордону. Так от, вона такою боягузкою була, що з дочкою моєї родички, сімнадцятилітньою дівчиною, в одне ліжко лягла, хоча в домі є й інші ліжка. Ось яка боягузка була!

Виходячи з квартири, чоловіки подякували Валентині Костянтинівні за розмову, але, щойно старенька зачинила за собою двері, Богдан Іванович сказав:

— Тепер ви розумієте, чому Віка Шеншина не хотіла зізнаватися у тому, що вона ходила до Іванової.

— Здогадуюся, хоча мені це так важко уявити!

Аблаутов засміявся:

— Мабуть, вам це легше уявити, аніж тій провінційній жінці чи Валентині Костянтинівні.