Розділ другий

— Так.

— Тоді у мене для вас дуже відповідальне доручення…

І Рєпін поїхав до Сухаревої башти.

…Щойно Єлизавета повісила трубку, як телефон знову задзвонив. Вона більше не підходила, хоч телефон дзвонив дуже довго. У тітчиній спальні вона вибирала сукню для сьогоднішнього вечора. Але встигла лише одягнути панчохи і корсет, як почула брязкіт розбитого скла. Вона відразу вимкнула світло і прислухалася.

— Я ж казав тобі, першого разу нас неправильно з'єднали. У цьому домі давно нікого немає. Я вже днів п’ять дзвоню сюди щогодини, і ніхто не знімає трубку.

— Видно, таки ніхто не живе. Але якщо все ж хтось буде вдома, запам’ятай, я на мокру справу не піду.

«їх — двоє», — здогадалася Єлизавета і знову прислухалася до голосів.

— Я ж тобі казав: ніхто тут не живе. Бачиш, яке павутиння!

— Давай я до підвалу спущуся, а ти тут подивися!

Почулося рипіння дверцят шафи і дзенькіт кришталю.

«Цей, у кімнаті, довго морочитися буде, — подумала Єлизавета, — треба зайнятися тим, що у підвалі. Ще труп знайде».

Боса Єлизавета побігла до підвалу. Там не було світла, і тому хатній злодій з ліхтарем розглядав пляшки марочного вина, брав їх у руки, роздивлявся і знову ставив на полиці. І раптом він побачив ноги кучера:

— О Господи! — і дістав з кишені револьвер, потім підійшов ближче. — Та він, здається, мертвий. — І нахилився над небіжчиком, та цієї ж миті, побачивши чиюсь тінь на стіні, озирнувся.

Перед ним стояла молода гарна жінка в одному корсеті та в панчохах.

Він спрямував на неї револьвер:

— Ти хто?

Вона злякано прошепотіла:

— Я боюся. Боюся…

Злодій запитав:

— А він що, мертвий?