Розділ другий

— Сьогодні важкий день. Вчора у Москві стільки всього сталося, що я вибився із сил. Сьогодні вранці знайшли убитого професора Лозинського…

— Юрія Олександровича?

— Так, Юрія Олександровича. За дуже дивних, якщо не сказати страшних і загадкових обставин. Зник візник зі своїм фаетоном, тобто фаетон знайшли, а візника немає. Зарізали дружину і дітей обер-кондуктора Остахова. Був озброєний напад на будинок колекціонера старожитностей Кімамова…

— Сергія Петровича?

— Дякувати Богові, ні. Старий несподівано вистрелив з китайської корабельної гармати, і всі грабіжники втекли… І ось самовбивство чи вбивство професора Іванової.

— Мда! — І Орлов мимоволі пригадав події минулої ночі, а потім, згадавши слова Аблаутова, з цікавістю запитав: — А про що ви хотіли зі мною порадитися?

— Насамперед я хотів би, щоб ми поїхали разом на квартиру Лілії Федорівни, якщо маєте вільний час…

— Гаразд…

Але, перш ніж зайти до квартири професорки, вони постукали у двері її сусідки Валентини Костянтинівни, старої хворої жінки, прикутої до інвалідного візка. Аблаутов прочитав їй підписаний нею ж акт допиту і запитав, чи не хоче вона чогось додати до своїх свідчень.

— Та ні, я ж усе розповіла.

Богдан Іванович з хитрою посмішкою сів ближче до Валентини Костянтинівни:

— Ви ж усе на світі знаєте…

— Ви лестите мені, любий, всього ніхто не знає.

— Ну, хоча б про своїх сусідів ви все знаєте.

— Я не ходжу. Інколи служниця дещо розповідає мені, а інколи сама сиджу біля вікна чи на порозі квартири, чекаючи на прислугу. Тоді деколи із сусідами розмовляю.

— Мені здається, що ви знаєте про Лілію Федорівну те, чого ніхто з сусідів не знає.

— Але ж вона живе поверхом нижче.

— Зате з ваших дверей видно її сходовий майданчик.

— Ой, щось ви про мене дуже поганої думки. Чи я не маю чим більше зайнятися, як за сусідами стежити?

— Та боронь Боже! Просто ми хотіли запитати про те, чи ця дівчина, яка вчора виходила з квартири Лілії Федорівни, грюкнула дверима, чи ні?