Розділ другий

Чи знає ще хтось про походження Венчеслава?

Та ні, ніхто не знає. А Надя про це нікому не скаже. Не скаже вона й про те, що сьогодні таке вчинила з маленьким паничем. Спокусила маленького хлопчика доросла жінка, гріх великий вчинила. Якщо пані про це дізнається, вижене бідну Надю з дому. Так їй і треба. Що? Маленький панич любить Надю, лише нехай вона нічого нікому не розповідає. Надя також його дуже любить. Шістнадцять років тому її зґвалтував заїжджий пан, вона завагітніла і її так бив батько, що всі думали: Надя помре. А пані її захистила, навіть до себе взяла.

Чому Надя не вийшла заміж? А хто ж її візьме? Щоправда, сватався наш коваль. Чоловік він спокійний, непитущий. До цього дня умовляє її… Що? Ні, Надя Венчеслава не покине. Маленьким його не покинула, то хіба тепер покине?

А чи не знає Надя, хто його батьки? Звідки ж їй це знати? Але вона думає, та, швидше за все, так воно й є, що батько Венчеслава — це, напевно, дядько Владислав, брат його названої матері. А хто матір? Мабуть, якась курсистка чи гімназистка. А чому Владислав забрав дитину і підкинув її рідній сестрі, це таємниця, якої вона не знає…

А погода яка сьогодні! І дощ, і вітер, і блискавки такі ж, як і тієї ночі. Цей дощ, мабуть, ітиме кілька днів. Чого Венчеслав хоче? Щоб Надя те місце показала, де його знайшла? Завтра, завтра покаже вона те місце, коли Венчеслав краще себе почуватиме. Нехай маленький пан не наполягає. Завтра, завтра… Ой яка дурна Надя, лише зараз здогадалася, якого вона болю завдала Венчеславові, розповівши про все. Ой, дурна, дурна! А якщо пані про це дізнається? Що ж вона наробила!

Нехай Надя не хвилюється, все добре, все дуже добре! Але якщо Надя його любить, то нехай зараз же покаже те місце, де знайшла його. Вони навіть вийдуть крізь задні двері другого поверху через балкон, щоб їх ніхто не побачив…

Другого дня тіло Наді знайшли за будинком з боку саду, біля дверей скляної галереї. Дощова вода з труби всю ніч лилася на її красиве обличчя і змивала кров із сокири, що застрягла в її голові. Злива змила всі сліди. Ця частина будинку була нежилою. Якби жертва навіть кричала, її все одно б ніхто не почув. Свідків не було. Всі добрими словами згадували Надю. А підозра впала на коваля, за якого вона відмовилася вийти заміж.

Лікар, який прийшов аж вранці, побачив, що стан дитини ще важкий, але криза вже минула. Тож є надія…

Роздратований Венчеслав скинув коробку від дамського капелюшка зі столу і пішов до гостей. У появі цієї коробки він відчув якесь недобре знамення…

В управлінні поліції Орлов з’явився вже за п’ятнадцять хвилин. Він не нервував, бо особливих причин для цього не було. Дочку генерала Шеншина він знав з дитинства як спокійну за вдачею дівчину, абсолютно нездатну до агресії, а тим паче до вбивства. Крім того, Аблаутов, до якого він зараз поспішав, був людиною доброю, чуйною, уважною до чужих доль і, крім того, його другом.

— О, Сергію Олексійовичу! — Аблаутов перший простяг руку Орлову. — Я без вас не допитував Вікторію Шеншину, бо знав, що ви прийдете. А до того ж я хочу, щоб ви потім залишилися. Я хочу з вами порадитися.

«Навіщо я йому? Він же ас у своїй справі. Значить, тут щось не так», — подумав Орлов.

— Не була я в неї, не ходила туди, — плакала на допиті Вікторія і намагалася не дивитися в бік Орлова.

— Але, Вікторіє Володимирівно, — Аблаутов показав їй папір, підписаний її матір’ю. — Ось ваша матір твердить, що приблизно в цей самий час, коли померла професор університету Лілія Федорівна Іванова, ви відпросилися і пішли до неї.

Вікторія зблідла:

— Так, але потім я передумала і не пішла туди. Ходила на ставок і дивилася, як люди на ковзанах катаються.

— На які ставки ви ходили?

— На Патріарші.

— Ви там бачили знайомих, які могли б це підтвердити?

— Ні, знайомих там не було.