Розділ другий

— А ви знаєте, Вікторіє Володимирівно, чому там не було знайомих?

Вікторія уважно-вичікувально дивилася на слідчого.

— Бо вчора до сьомої години вечора катання на Патріарших ставках заборонила поліція, оскільки були знайдені великі розломи і тріщини у кризі. Так що, окрім двох поліцейських, ви б там все одно нікого не побачили, якби, звичайно, там були. Може, ви були на інших ставках?

Вікторія тихо заплакала.

— А ось свідчення двірника, який твердить, що бачив вас, коли ви виходили з під’їзду професора Іванової.

— Я не вбивала її, Сергію Олексійовичу.

— Сергію Олексійовичу, поясніть, будь ласка, Вікторії Володимирівні, що поки що ми лише підозрюємо її у вбивстві, а не звинувачуємо і тому нам треба лише з’ясувати, коли точно вона бачила Лілію Федорівну, бо за даними, які ми маємо, вона остання з тих, хто міг бачити небіжчицю.

Орлов погладив Вікторію, наче маленьку дівчинку, по голові:

— Люба моя, я розумію, що тобі страшно, але задля того, щоб з’ясувати, що ж насправді відбулося, ти повинна нам розповісти все, що знаєш.

— Може, двірник вас з кимось сплутав?

Вікторія похитала головою.

— У чому ж річ? Ви ж самі бачили двірника і навіть віталися з ним.

— Так, я приходила, але її не було вдома. Я дзвонила у двері, але до мене ніхто не вийшов.

— А її сусідка Валентина Костянтинівна дала свідчення, що ви увійшли до квартири Іванової, але за кілька хвилин вийшли.

— Я її не бачила.

— Кого — її? Лілію Федорівну чи Валентину Костянтинівну?

— Валентину Костянтинівну.

— Вона сиділа у своїй інвалідній колясці у дверях власної квартири, чекаючи, поки служниця вигуляє собаку.

Вікторія уважно глянула на обох слідчих.

— Я ходила до Лілії Федорівни за книжкою.