Розділ «VII»

Катруся зрозуміла почуття, що так схвилювало це гарне дівча. Тихо гладячи її по голівці, Катруся сіла разом з нею на ліжко, і так, обнявшися, сиділи вони в півтьмі.

— Господи!.. Коли б я могла бути такою, як ви! Голубонько моя, навчіть мене бути такою, як ви. Ні-ні-ні, я не зможу... Ви — янгол, янгол! — і Вірун знову гірко плакала.— От ви все літо працювали... Скільки ви добра зробили людям... А я? Тільки бігала та турнір отой проклятий влаштувала. У-у, щоб ти провалився, проклятущий! — і Вірун погрозила кудись кулаком.

— Ну, годі тобі, годі. Заспокойся. Ти ж іще дуже маленька, тобі треба ще вчитися. А от коли ти виростеш, ти теж будеш помагати людям. Бог дав тобі добру душу, теплим вогнем запалив серце; тільки не гаси його, а бережи, як дорогоцінність.

І довго ще говорила Катруся й — дивна річ! — з кожним словом, що малосвідомо виривалося в неї з уст, наче сила яка прибувала на його місце. Щезли сумніви, наче все рішилося вже давним-давно без усяких протестів, самим натиском волі, що твердо знає свій шлях.

Як часто дужі позичають сили у слабших!

Минуло кілька день. Усе було, нарешті, вияснено, розв'язано й підписано. Стискаючи плечима, дивуючися й недоуміваючи, всі погодилися, нарешті, з тим, що мусить бути так, а не інакше. Було вирішено, що поки звільниться помешкання сільської вчительки, поки зроблять там відповідний ремонт, Катруся житиме в панськім домі. М-me Коншіна, правда, пропонувала дівчині й зовсім поселитися в домі, але це було незручно з багатьох причин, і Катря рішуче від того відмовилася.

Швидко проминули дні приготувань до виїзду, і настав, нарешті, останній день. У покоях панував страшенний нелад: коробки, вузли, картонки, солома, вірьовки, ящики й ящички — все те валялося на кожнім кроці ; усі бігали, суєтилися, часом без толку й смислу; одним словом усе пішло так, як і мусіло йти, коли виїздять кудись дами.

Катруся помагала всім і була весела. Вірун не відходила від неї ні на крок, аж Зоя Володимирівна звернула на це увагу m-me Коншіної й натякала щось на можливість поганих впливів, але m-me Коншіна тільки рукою махнула.

Що ближче надходила година від'їзду, то все більше й більше обгортало кожного почуття якогось суму розлуки: не хотілося кидати цієї веранди, цих пожовклих кленів і, загалом, цього привітного багатого дому. Учитель під впливом того почуття бродив по порожніх алеях саду й там ще раз починав обдумувати причини власної нікчемности; йому було дуже боляче від ураз власного ж критицизму, але переробити себе не ставало сил.

Нарешті, все було уложене, всі потрібні розпорядження дано. Віз із сундуками, корзинами, корзинками й т. ін. давно вже пішов уперед. Пилип, як сфінкс, сидів на козлах. Уся двірня знову зібралася коло під'їзду.

— Ну, давайте ж сядемо перед від'їздом, щоби все добре сідало,— запропонував Бординський і сів верхи на крісло.

— Restez vous,— пробувала було запротестувати Зоя Володимирівна, але за літо звикли вже на неї не звертати уваги.

Всі примостилися, хто де попав. Зібрана коло ґанку двірня теж розмістилася: хто на траві, хто на решітці, хто тільки присів. M-me Коншіна сиділа на найвищому місці і, як цариця на своїх підданих, поглядала на всі ті групи.

Вона ж, як і полагається, встала першою й голосно сказала:

— Ну, діти, прощайтеся з людьми, з Катериною Юр'ївною та й пора їхати.

Тихо підійшла до подруги Соня; очі в неї були повні сліз. Вона хотіла стримати себе й попрощатися більш-менш офіційно, але не змогла. Сльози бризнули в неї з очей, і Соня схилилася Катрусі на плече.

— Чому я не можу бути такою, як ти? — ледве прошепотіла вона.

Вірун голосно ридала, схлипуючи по-дитячому, і без кінця цілувала Катрю, а відірвавшися, стрімголов побігла до фаетону Й уткнулася лицем у подушку. Де-які баби, дивлячися на таке незвичайне прощання, і собі почали втирати очі фартухами.

Підходили всі; хто цілував, хто сердечно стискав руку. Навіть Зоя Володимирівна оскалила свої чорні зуби на прощання. Учитель чекав останньої черги, трохи довше затримав руку Катрусі в своїй і, понизивши голос, сказав:

— Спасибі.