Розділ «VII»

— Ми не хочемо вмирати. Поглянь на нас, невже ми не так пахнемо зараз, як пахли весною? Не те хіба листя, не ті кольори в нас? Завіщо ж ми мусимо гинути? Так мало, недовго гріло нас сонце, так мало напувала роса. Не надивилися ми ще на небо й зірки, на рухливі промінні сонця, — і от уже мусимо вмирати.

І Катрусі хотілося молитися з ними й за них.

— Нехай живуть... Нехай радують ще чиїсь очі,— звучало в її душі, і тихі теплі сльози потекли по щоках дівчини. Жаль було їй отих цвітів... цвітів їй було жаль...

Вот и последние звуки несутся,

Скоро и птички домой соберутся,

Вот и последняя зелень полей...

А тим часом захід погас. Ще трохи ворушилася полоска червоного неба, але потім і вона вмерла, закутавшися в блакитняво-зелений саван. Але небо й хвилини не могло бути без краси, і тому з другого боку в м'яко-срібній авреолі вийшов нараз місяць-побідник, а хмарки розступалися перед ним. Він стомився в довгій боротьбі, але усміх всепрощення грав на його блідім обличчі. І скоро, замісць вогненних кольорів, що будили до життя і вміли прикрасити навіть власну смерть, все потонуло в матово-блідих тонах, перемішаних з темними плямами. І там, де багрове проміння нічого-нічого не вміло сховати — вже поховалося щось, а півобнажені кущі знову почали здаватися повними, густими й непроходимими.

Довго ходила Катря найдальшими, найбільш зарослими стежками. Вже давно тільки місяць і вона були в саду, давно повиростали чорні стіни впереді, а вона все ходила, все думала... Час-від-часу думка її переривалася страхом. Коли вона зупинялася під тінню густих гілок, так і здавалося їй, що от-от протягнеться з тьми біла рука й схопить її за плече. І дівчина, нервово здрігнувшися всім тілом, знову спішила на залиту місяцем поляну й там вільно й глибоко зідхала та всміхалася півсвідомою усмішкою.

В душі йшла остання боротьба. Хтось давно вже рішив, на чиїй стороні буде побіда, але все ще знаходились непокірливі повстанці, підіймали нараз голос і хитали рівновагу твердого рішення. Катрусі здавалося навіть, чи не занадто уважно прислухається вона до тих сплесків останньої боротьби. Але згодом, усе припинилося. Спокій певного знання невидимо злетів на душу, і тільки хотілося, щоб хтось... бог чи янгол Його, благословив на початок далекого шляху.

І бог благословив її... великий бог гармонії...

Здалека, ледве чутні, прилетіли до неї звуки і, обнявши, зупинили дихання. Наче зачарована, втопивши очі в сріблясто-блакитний місяць, прислухалася вона й завмерла...

Це далеко-далеко, в панськім домі, що стояв там десь у непроглядній тьмі, грали на скрипку... То був «Романс» Чайковського... Прощальні, повні неземної, якоїсь спокійної туги перші акорди, мов саван миротворящий накидали на все минуле. Наче сцілющий бальзам життя приносили вони з собою й лагодили біль стомленої в боротьбі молодої душі. І підіймалися й знову щезали у тьмі, і неслися в небо, де розкриті вже були чиїсь обійми назустріч теплим дівочим сльозам... І не боялася вже Катруся ні зимових вечорів з виттям вітру в бовдурі, ні самітности, ні всіх інших страхів. З усмішкою побіди, сплітши руки над головою, притулилася вона до дерева і вся поринула в ласкаві хвилі звуків. Не чула вже вона нічого: ні сліз, що самі котилися з очей, ні листочка, що впав їй на голову й заплутався в волоссю, ні тих променів місяця, що короною з срібла одягли її гарну голівку й самі собою залюбувалися...

Фраза Катрусі: «ні, я не їду з вами, я зостаюся тут»,— зробила вражіння вибуху, що розітнувся нараз серед мирної товариської бесіди.

— Як?.. Що це ви вигадали?.. Та ви жартуєте?..

Питання сипалися з усіх боків. Ніхто не хотів вірити.

— Ні, я не жартую. Я серйозно рішила зостатися тут.

— Та що ж ви тут будете робити?

— Буду вчителювати й працювати в лікарні.

Де-кілька хвилин ніхто не знайшовся нічого сказати. Нарешті Зоя Володимирівна перервала мовчання. З невимовним призирством вона сказала:

— Quelle drôle fantaisie! — і відвернувшися, почала дивитися в сад.