Розділ «VII»

Турнір, до якого всі так щиро готовилися, пройшов чудово. Про нього говорив цілий повіт, і всім було цікаво на нього попасти. Закликано було безліч гостей, наварено без кінця всякої їжі й питва — словом, як в добрі часи кріпацтва. Вина лилися рікою, музика, танці, маски, надзвичайні костюми. Навіть, старим звичаєм, покликано було й «нарід»,— і цей нарід топтався між на скору руку збитих столів та їв пироги, запиваючи поганеньким пивом. Довго ще після того згадували і в місті, і на селі веселу й оригінальну забаву багатих панів.

Сердечні діла молоди теж були в блискучому стані: кожний (а) був (а) у комусь закоханий (на), а часом одразу в дві або три особі. Наприклад, студент млів у присутності Соні, але це не стояло на перешкоді йому безперестанно думати, що він кохає Віруна, і він напереміну то тій, то тій говорив глибокі слова. Соня вислухувала їх до кінця, а в Віруна не ставало терпіння й на десяту фразу, і дівчина закінчувала розмову яким-небудь несподіваним фортелем. А в Соні удавалося іноді навіть випросити rendez vous. Тільки одне було дивне: завжди про те якимось невідомим шляхом довідувалася Вірун, і в самому патетичному місці, коли справа вже наближалася до того, щоб поцілувати оксамитну ручку Соні — нараз, мов демон, хоч і з видом невинного янгола, з-за кущів виходила Вірун.

— Ах! — скрикувала вона й кілька хвилин стояла в безпомічній позі.

— Ах!.. Я не знала... вибачте... я хустку... тут...

Картина виходила надзвичайно ефектна. Студент тікав, а вслід йому нісся дует безжурного дівочого сміху. І так що-разу.

Даремне бідний студент ламав собі голову, звідки може о тім довідатися Вірун,— нічого не міг придумати й випрохував собі ще одне побачення, ще в дальшій алеї, в надії, що аж тепер Вірун більше не появиться. І тільки тоді, коли приїхав молодий кавалергард і одразу зайняв почесне місце в Сониному серці — тільки тоді нещасний студент зрозумів своє становище й переконався, що проти зброї й мундира нічого не попишеш. Два дні він ходив з розбитим серцем, хмурив брови й тяжко зідхав, але потім підло зрадив, бо на все життя, до самої гробової дошки закохався в сестру того ж кавалергарда.

Господин Бординський, як і завжди, цілував ручки в усіх дам і дівиць. M-eur Турбаков, як і завжди, огорошував усіх якою-небудь блискучою ідеєю більш-менш незрозумілого характеру. А вчитель... учитель шукав очима за Катериною Борвіч. Раз йому здавалося, що він серйозно міг би покохати цю чудову дівчину й зробитися самому подібним до неї, а другий раз він почував власну нікчемність і говорив сам собі:

— Чи таким, як ти, лізти до цієї дівчини? Вашому брату купчиху треба. Щоб нікельований самовар у неї був та дві перині.

Йому було важко від чужої чистоти. В душі не заросли ще цілковито пориви молодости, але життьові апетити вже поклали свою печать на характер, і роздвоєння ясно показувалося самоаналізою. Свідомість своєї непристосованости до ідейного життя боляче різала душу, тим більше, що от тут же рядом жила людина, що ясно, свобідно й легко творила діло добра.

— Без слів, без фраз і бутафорії... Не проголошує тирад про засади, про служения «меншому братові» й т. ін., а просто робить... Ах, як би хотілося бути таким же, як і вона, щоб підійти й поцілувати руку!

Але приїздили нові гості, вигадувалася яка-небудь надзвичайна забава, заводила яка-небудь пані кокетливу розмову,— і хвилі житейського моря захльоскували маленький вогник, що тлів десь у душі. Та й незвичайно якось було — довго роздумувати над собою, а тим більше приходити до якихось значних рішень.

— Добре їм, від самого господа бога одареним таким серцем, а от нам яково!

Непомітно пролетіло літо — ніхто навіть і не побачив коли. Але щось уже внеслося в тіло живого дня: ранки й вечори стали холоднуватими, панни й дами вже одягали пелерини та теплі хустки. Купатися теж уже було холодно, і часто, бувало, прийдуть панночки купатися, стануть над рікою, а вона вже не всміхається привітно, як колись, а холодним подувом стрічає їх прихід. В шепіт очерету вплітався якийсь акорд тоски, ніби підводні русалки грають на своїх цівницях, і ті пристрасносумні звуки пробиваються крізь стальову хвилю. Прощальним теплом голубить сонце землю, тим останнім, з яким так не хочеться розставатися. Любиш тоді кожний сонячний день, кожну світлу пляму небес, стараєшся надивитись на краєвид, бо хто знає? — може то і востаннє... Скоро вкриється небо сірими хмарами, завиє вітер, і пронизливий дощ вимочить тебе до кісток.

А коли випадав сірий день, якось по-особливому хотілося тоді тепла й тихої любови. Вся родина Коншіних і всі гості збивалися тоді в одну кімнатку, наче Й справді в одній кімнатці було тепліше. Хто читав, хто потиху балакав, а m-me Коншіна зідхала й заводила розмову про Петербург, Москву і взагалі про всякі великі міста. Всі вже знали напроти чого це воно, але протест, що набирав таких бурних форм у ясні дні, тепер падав до нуля.

А перед Катрею все більш і більш неодступно ставало питання: що ж робити далі? Молодість, нераховане й неміряне багацтво сил кудись кликали, давали тисячу відповідей на одне запитання, але аналіза відомих фактів, де-які аналогії підрізали крила вільній думці, і боротьба точилася. Часто тепер, прийшовши до своєї кімнатки, Катруся сідала до столу й задумувалась. В одчинене вікно широким рухом хвилясто лився теплий осінній сум, останніми квітами вбиралися рослини, і сонце, світле по-осінньому, ніби квапилося оживляти тих, хто ладився вже вмирати. «Живіть! Ще живіть!! Красуйтеся»! — кликали його промені, але не був той поклик уже весняно-могутнім і не напружував обезсилених стеблів... І дивлячись на тихе вмирання природи, Катря почувала, як тонка якась отрута заповзає їй у душу, обвиває її туманом ще невилитих сліз і таємно колише неясні почуття. Тоді хотілося, щоб далеко хтось співав колисанку, аби ласкаві слова вінком пахучим обвивалися, і щоб теплі материнські сльози падали на руку, на лице, на волосся...

— Чому?.. Чому так сумно мені? — стеряно питала сама себе дівчина... і не могла дати на те відповіли. Щось стискало горло... і солодкі, змішані з незвіданим сумом сльози бризкали з очей.

Але вона вставала рішучим рухом, підіймала голівоньку й хотіла бороти сама себе. Хотілося бути твердою й суворою.

— Що за дурниці? Ну, чого я розрюмалася? Кожному своєму настроєві людина мусить знати причину; а підлягати якимось несвідомим почуттям — то недостойно культурної людини.

Але хитав вітер ближню гілку, падав пожовклий листок, заводила вивільга десь на вершині, і дівчина забувала свої сентенції. Тихий музичний переліт мрій, зупинений рішучим натиском енергії, знову розпочинався під акомпанімент рідко посіяного щебету птиць та шелесту всякого листу.

— Ну, Катрусю, що ж ти будеш робити далі? От кінчається літо, ще тиждень-два, і всі виїдуть звідси. Що ж ти будеш робити далі?