Розділ «VII»

— А як же, а як же!.. Та я зовсім буду у вас, зовсім! От тільки хіба ночувати доведеться там, бо діти ж самі.

А одвівши Соню вбік, вона пробувала її переконати.

— Ну, подумай тільки, Сонечко! Вони ж зосталися самі, розумієш? — самі, оті дрібні! Що ж вони будуть робити? Ти й сама напевно зробила б так само, будучи на моїм місці. Я ж цілком свобідна, ніякої роботи в мене тепер нема... ну, яке ж я право маю відвернутися від нещасної людини? Коли б ти тільки бачила, якими очима вона дивилася на мене, від'їздячи!.. Попроси свою матусю, щоб вона не сердилась на мене. Ти ж сама бачиш, що сердитися тут нема защо.

— Все ж... якось... Я думаю, можна було би на цей час найняти яку жінку. А так — приїхати й на другий же день кинути дім, це... має вид свідомої... ну... погорди чи що... В усякім разі небажання знаходитися в нашім товаристві. Ми турнір оцей затіяли, а ти не хочеш навіть помогти.

— Сонечко! Ти міряєш усе на «гречно» й «негречно», а не подумаєш навіть про те, що до даного випадку, де одним із елементів є людське горе, ця мірка цілком не підходить. Може так і треба розсуждати в салоні, у вітальні, але до гнилої хати Бондаренчихи воно таки зовсім, зовсім не підходить. А найняти бабу — це, на мій погляд, означає просто від усього відкупатися грошима. Отже, насамперед, я того не хочу, а потім — за які гроші я би те робила? А головне — в ім'я чого? Аби вільніше та веселіше жилося літом на дачі? Не дуже висока ціль... Що ж до того турніра, то... я буду помогати вам. Тільки знаєш... з-за якогось там турніра зоставити на волю божу чотирьох малих дітей, я не можу. Ти пробач, що я так з тобою говорю, але мені боляче, що й ти вже починаєш пересякати всіма отими вашими забобонами й говориш a-la Зоя Володимирівна. Але їй це простимо, бо так зіклалося все її життя, а тобі...

Ця розмова посварила подруг на де-який час, але потім усе якось обійшлося. M-me Коншіна послала вимити та вимазати хату Бондаренчихи, щоби надати їй, як вона висловлялася, більш культурного вигляду; хотіла навіть прислати килим, але Катруся рішуче запротестувала,— і без того діти боялися на перших порах іти до своєї хати, а Катруся ж хотіла цілком не займати основних підвалин їх життя. Вона одягала їх у ту ж саму одежу, тільки чистішу; їсти навчилася варити від Лепестини; день свій діти проводили так само, як і при матері, тільки трохи вчилися й т. ін.

А сама Катруся чула себе такою щасливою, як ніколи. З раннього ранку й до пізнього вечора в неї не пропадала ні одна хвилинка дурно; вона якось з охотою поринула в усі оті дрібні господарські турботи, і тепер не чула вже жодних докорів совісти, як бувало раніш, коли ловила себе на хвилинах безділля. Чула себе потрібною, чула, що є на світі істоти, для яких і вона щось значить, — і це почуття давало певність її рухам.

— Як багато є на світі людей, які може згодилися би віддати одну половину життя, аби лише другу прожити з почуттям власної необхідности!.. Скільки їх, добрих душами, щирих серцем, мучаться, відчуваючи, як життя котиться без смислу, безцільно течуть дні, що от минув рік, і ще рік, і ще,— а все так само порожнью кругом, так само нічого не зроблено, так само від цього життя нема нікому жодної користи. І мучаться і питають себе: «Пощо жити»? О, боже!.. А як же багато діла кругом? Бідні, далекі браття мої!.. Погляньте довкола себе, придивіться до тої праці, що здається вам малою й нікчемною. А в ній криється тайна. От візьміться, лишень, за ту дрібну працю — і побачите, як виросте вона у вас під руками...

Ішов час. Катруся жила і в дворі, і в Бондаренчихи; але сільське життя все більше й більше оплутувало дівчину. Варт було лише доторкнутися до тої залізної сіти, як вона заворушилася всіма своїми смоктальцями, наче спрут. Окрім хорої вдови Бондаренчихи, знайшлося ще багато вдів на селі, І всі вони, більш чи менш безпомічні, лежали по своїх хатах; окрім занедбаних і неграмотних Бондаренчат, бігало по вулицях ще багато дітей, і всі вони були неграмотні й більш чи менш занедбані. Допомагаючи одним — як можна було зоставити без допомоги других? і село з кожним днем, з кожною годиною все більш і більш розкривало свої болячки перед зляканими очима дівчини. Тисячі літ ніхто не торкався тих ран, тисячі літ вони горіли й боліли й самолікувалися, люди терпіли з однією надією на далекого бога, бо більш ні нащо й ні на кого було надіятися. І Катрю до глибини душі порушувала ця надзвичайна покірливість і терпіння. Це забуття своїх людських прав на який хоч minimum щастя, і з усім жаром молодости, з усією першою нерозсудливістю кинулася Катря в роботу, не шукаючи дяки.

— Спасибі вам, баришне, що врятували вдовину долю,— сказала Бондаренчиха, вернувшися з лікарні, і ці прості щирі слова були вищою нагородою дівчині. Вона довго думала над тією фразою, дивувалася простій її формі.

«Спасибі, що врятували вдовину долю»... — тихо повторяла про себе.— Наче пісня яка...

Ближче пізнала Катруся й земського лікаря. Показалося, що то була сердечна, душевна людина, що теж віддавала в труд усе і вже встигла віддати свою молодість. До Катрі відносився лікар по-товариському й щиро висловляв здивування, що дівчина знає стільки з медицини.

— Мені доводилося бачити курсисток, що укінчили навчання, але вони знали далеко менш за вас. Ви взагалі виправдуєте мою думку, бо я, бачите, завжди тримався тої гадки, що обов'язкове закінчення якихось курсів потрібне лише для тої категорії людей, для якої взагалі має значіння диплом і те, що більш-менш єднається з ним. Людині ж, яка прагне знання й хоче його мати для практичного вжитку, можна здобути те знання й без вищої школи; ріжниця буде хіба лише в тім, що при свобідному вивченню потратиться в два рази менш часу, та Й саме знання буде соліднішим. Правда, люди, котрі хотіли би обійтися без школи, мусять бути наділені ініціятивою, енергією й твердою волею, а таких небагато. Звичайна ж більшість потрібує підштовхування, підтягання, прикладу й т. ін., потрібує оточення, що справді іноді цілком механічно, просто, як то кажуть, за вуха притягає суб'єкта до праці. Люди ж самостійні, з виробленим процесом мислення — тим непотрібне ярмо: вони й самі можуть вести себе, куди захотять.

На Катрусю такі розмови робили велике вражіння. Вони звучали в унісон з тими гадками, що несвідомо родилися десь у глибині душі дівчини, і як удачне розхитування поколиханого ланцюга, робили амплітуду більшою. Внутрішньо тріпочучи, запитувала:

— І ви серйозно кажете, що можна обійтися без вищої школи?

— Так. Я певен в тому. Вища школа, то насамперед декорація. По ідеї сила вищої школи в живому слові, шо має виходити, очевидно, з уст і живої ж людини. А між тим ми бачимо, що в наших університетах панує мертвечина, і оте «живе слово» гугнявлять якісь марудні трупи. Наука, професура, невпинний рух уперед — все те тільки слова. Університет — то старі міхи, і вступаючи туди з вином нових почувань, студент на першому ж кроці переконується, що від прекрасних слів зосталася тільки одна шкаралюща: на цілу сотню чиновників міністерства освіти, креатур, протеґованців, сухих педантів і мумій — може знайдеться дві-три живі істоті, та й ті, вимуштровані життям, засвоюють езопівську мову і... помовчують у критичні моменти. А ота «свята наука» зводиться на ступінь визубрювання перед іспитами найнеобхідніших відомостей та пізнавання де-яких сторін характеру даного професора.

— Не всі ж так...

— Не всі, то правда, бо немає правил без виїмків. Але то одиниці ж, а пересічно — а тільки ж цей вивод і потрібний — вища школа то тільки місце тренування дюжинних суб'єктів. Та от, щоб недалеко ходити, скажу про вас. От ви працювали рік у лікарні, підчитували де-шо з медицини, в результаті показуєте певну суму знання. І коли так було би й далі, то я мав би смілість твердити, шо через два-три роки ви мали би далеко ширший світогляд, ніж величезна більшість курсисток, що вчаться п'ять літ.

Катря задумалася. Перед нею розгорталися якісь перспективи, але в таких ще неясних контурах і формах, що думка цілком не втілилася в образ. Щось здалека давало себе чути, але що воно було, трудно осмислити. Так в лісі по заході сонця, в присмерку, щось таємно шепоче між кущами, а хлопчик зупиниться й питає тривожно: «що це?» Питає у свого серця, що сильніше забилося, у дерев, у неба — і нізвідки не має відповіли...

А в панскім дворі життя йшло весело. Всі, мов на перегонах, старалися видумувати щось оригінальне, веселе, і одна розривка йшла за другою, навіть без антрактів. Спільність радощів утворила з усіх дружну компанію, і тільки Катря якось тому всьому не попадала в тон: то кидала товариство в найцікавіший момент, бо квапилася до якоїсь хорої, то не могла взяти участи в пікніку, бо на селі має відбутися якесь читання й т. ін. Спочатку все це вносило якийсь досадний дисонанс,— на Катрю сердилися, висміювали, і часом було так неприємно, що дівчина серйозно думала, чи не позбавитися одразу потреби вислухувати всі оті натяки, часом не дуже тонкі шпильки й т. ін. Але потім те все якось улаштувалося, війшло в колею, і Катрі просто неначе дозволили бути не такою, як усі. Та й ніколи було звертати увагу: нові гості, безпереривні розривки, пікніки, прогулки — все це відбирало ввесь час.