Сонце зайшло. Темнуватими силуетами малювалися хати й тополі на світлому ще небі. З села доносилися передвечірні звуки, і перша зграя галок шумно знялася з місця й закрутилася над верхів'ями пишних розлогих верб. На далекій горі освітилася дорога, і теплим-теплим тоном пролягла по зелені. А на самій вершині стояла стара дика груша; її було видно здалека, і до неї завжди зверталися погляди всього села.
Олексій Михайлович заспокоївся й говорив далі:
— Хто знає, чи доведеться вам тут вийти заміж, мати сім'ю. Мої слова банальні, але теоретичні викрики про свободу, всесвітню сім'ю, оті кпини з буржуазности власного гнізда й «тепленького гною родинного щастя» — це тільки фрази. Їх, по більшій часті, повторюють або ті, хто цілком не розуміє їх значіння, або дефективні суб'єкти, що призначають свої тези для теж потертих одиниць. А прийде старість, — самітній, без родини, без тепла, будеш сидіти тоді один у своїй холодній халупі, і чим обігрієш її? Дрова дають зовнішнє тепло, а люди, як були, так і будуть далекі... Сумно... порожньо й зимно...
Катруся не витримала і, вийнявши хустку, заплакала в неї тихими сльозами. Їй уже було жаль чогось... А доктор узяв її за другу руку й говорив:
— Плачте, плачте — це гарні сльози. Легше вам буде... Не стримуйте їх.
І дівчина плакала, притулившися головою до перил. З кожною сльозою наче вага яка спадала з душі, і щось світле вже вбачалося попереду. Прокидалася надія, і дівчина пішла до себе заспокоєна, хоч чула сьогодні лиш самі сумні слова.
А в панськім будинку вже цілковито запанував осінній перелітний настрій. Соня, скінчивши остогидлу гімназію, рвалася тепер до столиці, де в блискучих перспективах малювалося перед нею море всяких усолод. M-me Коншіна й давно вже нудилась за шумом великого міста; про Зою Володимирівну й говорити нічого — вона ні на хвилю не переставала думати,, що робить комусь велику ласку, перебуваючи тут серед «се мюжік». І тільки Вірун не думала про від'їзд; вона так само безумно літала по стежках саду, лазила ще вище на дерева, наче хотіла вібрати в себе як-найбільше тої краси природи. Вона навіть купалася досі, само собою тайкома від усіх. А коли їй сказали, що скоро буде від'їзд, вона притихла, довго ходила, іменно — ходила, а не бігала по саду; потім забилася в глухий кут і плакала там, як мала дитина, у якої хотять відібрати куклу.
Катруся чекала спосібної хвилі, щоб сказати всім про своє рішення. От наче підходящий момент: усі сидять на терасі й більше мовчать. Сказати?.. Але якось... не хочеться... Так гарно заходить сонце, що жаль відірвати очі. Розмова точиться тільки коло скорого від'їзду, на передній план висуваються інтереси міста, його новини й пльотки. Загальний настрій такий, що коли б не треба було спаковуватись, то всі згодні були би виїхати хоч зараз.
Терасу всю залило золотим промінням сонце, сад був аж пересичений запахами, зеленіло, жовтіло, червоніло розкішне листя, але людей, що сиділи на терасі, не торкала якось оця вся краса. Їх душ не чіпали передсмертні зідхання природи; за беззмістовною розмовою вони не чули далеких пісень села, а їхній регіт розривав величну гармонію, сам же нікого не веселив.
— Панове! — патетично почав Бординський.— Наближається осінь, та пора року, коли все живе готується до довгої прийдешньої зими. Ми переживаємо зараз останні дні золотого літа, і от я хочу звернути вашу увагу на от який знаменний факт. Тихо!.. Silence!.. Коли ми тут, на оцій самій терасі, зібралися вперше, ми були (слухайте! слухайте!) в тім же самім складі, що й зараз. Ви тільки вдумайтеся в це, панове! Невже ви не бачите в цьому факті величезного символічного значіння?
— А справді! Дивіться, от дивно!..
— Скільки людей перебувало за літо, а от...
— Тому, панове, — перекрикував усіх Бординський, — в пам'ять такої величезної події я пропоную поставити пам'ятник.
— Монумент! Монумент!..
— Моноліт!..
— Фагоціт!..
Катрусю чомусь дратувало оте все балакання на тлі догорілих кострів сонця та жовтих плям на деревах. Вона й відчувала, що неправа, що кожний говорить, як уміє, і може говорити, що йому хочеться, але пересилити себе не могла й постаралася непомітно вийти в сад.
Тут її одразу огорнув інший настрій. Наче увійшла до безконечного, величного храму. Повільним, але певним кроком наближалася осінь. Здалека ще донеслося її дихання, а вже які лякливіші листочки зісохлися й упали на землю. В кущах бозу оголилася середина, наче випалив хто листя. Дерев стало наче менше, і сад здавався просторішим, хоч і менш глибоким. Там, де око ще так недавно зустрічало густу зелену стіну, що здавалася непробитною, тепер уже видно окремі гілки й їх перепліт. А на стежках, поміж зметеного в купи листя, лежали перші жертви осени — зрізані гілки; то садівник приготовляє вже собі паливо на зиму.
Катруся йшла, шелестіла сухим листям, прислухаючися до звуків того шелесту. І сум, і радість, і якесь нез'ясниме тепло переповняли зараз її душу. Її очарувало це повне незримої печали передчуття смерти в природі, а разом з тим до болю жаль було отої краси, що одне літо, одне тільки літо сяла над землею, а тепер... мусить щезнути, як і все, що живе.
— Чому й краса мусить вмирати? — питала сама себе й не знала, як на те відповісти.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Життєві аналогії » автора Хоткевич Гнат на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII“ на сторінці 32. Приємного читання.
TextBook