Розділ «VII»

Катруся прямо помирала від сміху. Вона так реготалася, що Паша, занепокоєна надзвичайним шумом, прибігла довідатися, що тут робиться. Але побачивши Віруна, заспокоїлася.

— А, це баришня вже встали, — констатувала вона, і цим уже все сказала.

Наскоро вбравшися, пішла Катруся з Віруном купатися. Сад уже прокинувся, сяючи радістю. Небо, сонце, пахощі й звуки — все було чудове. Над рікою підіймалася пара, а риба, викинувшися, розсипала перли в блакитних колах. Видно було піскувате дно, фантастично тріпотіли на течії водорослини, ріка манила кинутися в її прозорчасті хвилі. Купальня, біленька, гарненька, тріпотіла й іскрилася від води.

Вірун в одну хвилю роздяглася і з криком, як лебідь, кинулася в воду. Її рожеве пещене тіло світилося на сонці, і Катруся мимоволі залюбувалася легкими й красивими його вигибами.

— А чому ж ви не купаєтеся? Вода така гарна!.. Дивіться: оце — по-собачому. А показати вам, як матроси плавають? — і вона то немилосердно бовтала руками перед собою, то дужими широкими вимахами в одну хвилю перепливала купальню.

— Де ти навчилася так добре плавати? — питала Катря.

— Це мені бог так дав за добродітель непослуху родителям. Мені ще з самих пелюшок було заборонено купатися в річці, але я завжди вміла знаходити отаких слабовольних, як оце ви, і побідивши їх, ішла вчитися плавати.

Вірун випливла геть з купальні й попливла кудись далеко. Катруся роздяглася, зійшла з двох приступочок до води й торкнулася схвильованої поверхні ногою. Вода здалася холодною, і дівчина здрігнулася. Ледве помітна усмішка легко промайнула по її обличчю. Маленька хмарка звільнила сонце, і воно сліпучо вдарило вздовж по річці, наскрізь сріблячи кожну хвильку. Тепло-ніжними дотиками обняли промені гнучкий стан дівчини, що стояла прямо під сонцем, розкішним рисунком відбиваючися в воді. Стало так гарно; уста піврозкрилися; а очі, радісні, блакитні, як само небо, захоплено дивилися на срібне-срібне павутиння, що сяло й тріпотіло в кутку купальні. Слух чарувала музика природи, дихалося повними грудима, і на душі було спокійно.

Нараз за купальнею почулося дике визкотіння й якісь надзвичайні крики Віруна.

— Ой!.. Ой!.. Ой!.. Боже мій!., ідіть геть!.. Ой, що ви робите!.. Як вам не сором!.. Я мамі скажу!.. Ой!..

Між тими словами й визкотінням чувся ще чийсь мужський голос, а потім нараз крик Віруна.

— А-ах!.. Потопаю!.. Рятуйте!..

В крайнім переляку кинулася Катря в воду, але в цю хвилину коло неї вирнула Вірун і, схопившися за перильця, почала божевільно реготатися. Вона присідала, захльобуючися в воді, безсило випускала перильця з рук, і знову реготала, реготала без кінця.

Катруся нічого не могла зрозуміти.

— Що з тобою?.. Чого ти так кричала?.. Чого ти так смієшся?

Але Вірун за сміхом нічого не могла відповісти. Вона й хотіла щось сказати, але новий напад сміху знову валив її в воду. Скінчилося тим, що й Катруся заразилася її сміхом і собі почала реготатися. І так воно йшло щось довгенько, поки дівчата не заспокоїлися більш-менш, і Вірун дістала змогу говорити.

— Я попливла до острівця під тим боком. А як уже підпливла ближче, дивлюся — а наш милий студіоз Сюся стоїть чомусь на тім боці. Я вдала нібито його не помічаю,— мені цікаво було знати, що він буде робити. Вилізла я на острів, розпустила волосся й ходжу собі між вербами, мов наяда, співаю пісні та рву квітки. Дивлюсь — а мій студіоз ні з місця. Стоїть, та ще й за дерево захилився. Тоді я ніби примітила його, як ошпарена, кинулася в воду й почала репетувати на все село. Ви ж певно чули, як я не своїм голосом ревла: «Як вам не сором! Мамі скажу», і т. д., все в тім же дусі. А коли вже в мене не ставало сил удержатися від сміху, я поринала й реготалася в воді так, що тільки бульбашки здіймалися. А бідний студіоз перелякався на смерть, щось мені кричав, виправдуючися, але потім утік, без сорома казка. Навіть знак власного достоїнства — форменну фуражку свою згубив.

І все це оповідання Вірун пересипала таким дзвінким сміхом, що Катруся не могла утриматися й реготала собі, і цей дівочий сміх перловими зернами розіслався по хвилях веселої річки, під вербами й очеретом, дразнячи зозулю в далеких деревах.

Нараз за дверима купальні почулися голоси, а властиво голос Зої Володимирівни.

— О!.. Священні тілеса йдуть обмиватися! — говорила Вірун. — Таїнство!.. Таїнство!.. Треба накупатися швидче, а то як ця мумія влізе в воду, так і вода задхнеться.