Розділ «Андрій Кокотюха Шлюбні ігрища жаб»

Майор Харченко був суто міською людиною. В місті він знав кожен закуток, почував себе там як риба у воді. Але в лісі, на природі, він губився. Звиклий до швидкісних ритмів міста, він пасував перед природою. Тут, серед кущів і дерев, він нікого не знайде. Він навіть не знає, де шукати і як шукати.

Тому потрібен спеціаліст, людина, яка знає тутешні ліси, як свою квартиру. І десятки два хлопців не завадить, облава так облава…

Набираючи номер, він чомусь згадав, що німці під час війни готували спеціальні підрозділи для ведення війни в лісах. Німці — люди розумні, отже, бойові дії в лісовому масиві — теж наука, це щось більше, мабуть, ніж таланти його бойовиків, які вміють бігати, стріляти, битися, їздити…

Років двадцять тому Улас Зінченко виграв сто карбованців і ящик горілки. Приятелі зав’язали йому очі і години три водили в лісі. Перед тим домовилися, де і через який час вони повинні зустрітися. Улас грав чесно: чекав, поки вони підуть, зняв пов’язку з очей і запросто вийшов до умовленого місця на півгодини раніше зазначеного терміну. Приводом для такого експерименту була розмова у пивниці. Улас Зінченко заявив, що краще за нього тутешні ліси знав тільки його батько, а краще за батька — дід. І що — кинь його в лісі пізно ввечері — він вибереться запросто, немов по проспекту.

Його й порекомендували майору Харченку. І тепер лісник Улас Григорович Зінченко сидів на пеньку, палив «біломорину» і скептично поглядав на міських лопушків.

— На хріна мені твоя карта! — пробурчав він майору Харченку. — Я без неї тут усе знаю! Карту тицяє ще… Папірець… Знаєш куди з ним сходи?

Майора Харченка попереджували, що лісник — людина важка, некомунікабельна, як усі, хто більшу частину свого життя прожив у лісі. Він готовий був потерпіти замашки Зінченка, але часу на це в нього не було.

— Я погано знаю ліс, — холодно сказав він. — Без карти не розберуся.

— Куди тобі! — Зінченко старанно втоптав недопалок у землю. — Давай сюди свій папірець. І дивись уважно. — Він розклав карту на колінах, видобув з кишені недогризок олівця, ткнув у якесь місце на карті. — Ми тут. Бандити твої отак пішли…

— Чому? — майор Харченко незрозуміло втупився у нерівно проведену смужку. — Ліс великий… Могли на всі чотири боки…

— Вчити вас, міських, і вчити, — зітхнув Зінченко. — Переляканий ваш ось куди побіг. А у таких випадках і людина, і звір у протилежні боки чухають! Значить так, у них задача проста — від вас подалі. Йти будуть прямо, сюдою, — олівець ковзнув по паперу. — До залізниці вони будь-як вийдуть. Якщо перетнуть рейки і підуть далі — ваша взяла.

— Не зрозумів…

— Болото попереду! Рисочки тут намальовані, бачиш? Якщо їх до болота притиснули — нікуди не дінуться.

— Що за болото?

— Меліоратори-сволота прогледіли! — Зінченко вдоволено реготнув. — Пройти його можна, якщо знати як. Є небезпечні місця, ковтне — пискнути не встигнеш. Вони до самої середини повинні вийти.

— Чому?

— Вони перелякані, біжать навпростець. Але це все одно що з заплющеними очима ходити. Людина, яка не вміє лісом ходити, однак постійно праворуч забирає, — так і блукають ваші міські… Якщо це враховувати, то йтимуть вони отак, — він провів на карті жирну криву, — і вийдуть приблизно сюди, до середини болота. — Зінченко був задоволений собою. — Травити їх думаєш, як вовків? Мене послухай — отак їх жени! — Він намалював параболу, кінці якої впиралися в болото. — Тут вони! Мене б ти хрін зловив, а вони не втечуть! — лісник заштрихував внутрішню частину параболи. — Скільки їх там?

— Троє.

— Що зробили?

— Людину вбили. І не одну.