Розділ «Андрій Кокотюха Шлюбні ігрища жаб»

— От блін! Вони були тут хвилини три тому!

Промінь ліхтарика вперся у стінку прямо перед обличчям Гоги.

— Тут тупик, там теж глухо! Вони точно сюдою вискочили!

— Можна наздогнати! Давайте назад, я вилізу так!

Один з них поліз назовні крізь віконний отвір, двоє інших побігли доповідати. Їхні кроки поступово стихли…

Ворухнутися втікачі насмілилися через півгодини. А може, й через годину, через три: час для них у цей момент зупинився. Басмач вивалився з ніші, обережно підповз до вікна, глипнув ліворуч, праворуч, сказав:

— Пішли потихеньку… Наче спокійно…

Шевель вилазив останнім. Він не видавав себе до останньої хвилини, але, коли довелося ставати на ноги, він голосно зойкнув і осів на асфальт.

— Що? — коротко запитав Стас.

— Нога… Стрибнув не в тему… — голос Шевеля звучав винувато.

Час був саме обідній. Людей на вулиці було досить багато, і четверо брудних хлопців, що вилізли з підвального вікна, могли привернути увагу.

— Взяли його, швидко! — уривчасто звелів Басмач.

Стас усім своїм виглядом показував, що рюкзака він з рук не випустить. Басмач скреготнув зубами — йому доведеться виконувати власний наказ. Удвох з Гогою вони підхопили Шевеля під руки. Неподалік був тихий скверик з бюстом мореплавця Лазарєва у центрі, котрий, якщо вірити історії, якийсь час жив у місті. Вони посадили Шевеля на лавочку в глибині скверика, в тіні лип.

— Що далі? Скільки ми тут будемо стирчати? — запитав Стас.

— Хвилин десять-п’ятнадцять, — відповів Басмач. — Гога лишиться з ним і з рюкзаком. А ми підемо зловимо тачку. В місті я більше не лишуся. Хай собі Олежик поживе ще, я все одно повернуся за його життям. Це він, падлюка, в усьому винен.

— Ти ж на Нінку грішив, — озвався Шевель.

— Пельку заткни! — гаркнув Басмач. — Усі винні! Ми тікаємо з міста.

— Куди? — Шевель не сподівався на милосердя товаришів і намагався триматися з покірливістю пасинка-утриманця.

— Подалі звідси! Вирвемося з міста — видно буде!

— Рюкзак буде зі мною, — бубнів Стас.