Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Або прилинь,

Моє серденько, до мене!

Гей, б’ється, б’ється,

Ще й побивається

Моє серденько без тебе!

Потроху до десятки Години зібралася майже вся сотня, окрім вартових та тих, що сиділи в таємних засідках. Козаки, немов якісь школярики, слухали пісні про дівочу тугу, зрадливе кохання, правдиве чекання милого з війноньки. Статечні їздові тихцем витирали сльози, згадуючи своїх жіночок та дітей, що чекають їх скоріше до рідної хати.

Сотенний Мигура вийшов до кола, підняв правицю і мовив:

— Красно дякуємо вам за пісню, дівчата! А завтра в дорогу, необхідно спочивати всім, а вам тим паче!

Якесь молодецьке відчуття підштовхнуло Павла наблизитись до Уляни, і він мовив:

— Провести вас мушу до гурту — ніч темна, місяць ще не піднісся до небосхилу. Каратимусь думками, а чи все добре.

Біля нього з’явився Гнат Замковий і, здогадавшись, про що говорить Павло, теж обізвався:

— Я з вами, мені Павла самого лишати не можна… — і весело засміявся.

Павло махнув рукою на знак згоди і додав:

— Отак, дівчата, все й стелиться за мною… Оженитися через нього не виходить…

Тепер усі зайшлися сміхом і веселим гуртом заспішили до місця спочинку.

Величезні гурти колишніх бранців сиділи навколо вогнищ, поділившись за одноземством, відчуваючи себе безпечно під опікою козаків. Діти ганялися один за одним верхи на палицях, бавлячись у козаків. Подекуди співали, виводячи тужливими голосами, про долю жіночу. Дівчата зупинилися біля свого гурту, і якийсь молодик, поглядаючи на мужніх козаків, схвально почав про них відгукуватися, не забуваючи нахвалювати Уляну та Павлину. Запросили присісти до гурту, звільняючи місце для чотирьох. Павло сів біля Уляни, з вдячністю кивнувши головою молодикові.

Його обличчя почало пашіти, чи то від жару вогню, чи від близькості дівчини, і він, підвівшись, подякував за гостинність.

— Завтра цілий день у сідлі, пора йти. Правда, Гнате? — мовив Павло, і за ним зараз же схопився і Гнат.

— Ми з Павлиною супроводимо вас недалечко! — голосно мовила Уляна, і обидві дівчини пішли поряд, не сміючи про щось говорити.

— Отак і дійдемо до нашого намету безсловесно? — порушив мовчанку Гнат.