Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Здобувши перемогу у війні під гаслами «Земля селянам!», «За православну віру!», Богдан Хмельницький не зміг дати українському народу бажаних свобод і вольностей. Окрім того, польський сейм усупереч договору, відмовив митрополиту Київському Сильвестру Косову засідати в сенаті, виборовши це право величезною кров’ю русичів грецького віросповідання. Ян Казимир наприкінці року все ж видав апробацію, яка утверджувала права грецької релігії. Київському митрополиту поверталися Луцька, Холмська, Вітебська, Мстиславська єпархії, а в Перемишльській повернули всього декілька монастирів. Поверталися православним церкви в різних містах Королівства Польського, де служба велася за грецьким обрядом.

У Великому князівстві Литовському відбувалося те ж саме: з допомогою комісарів, обраних православним духівництвом, дозволялося відбудовувати православні церкви, спалені та зруйновані раніше, організовувати православні братства. Духовні школи знову підпорядковувались Київському митрополиту, друкарні та цензура також покладалися на духівництво грецького віросповідання. Церковне та монастирське майно залишалося в колишніх правах, священництво підкорялося лише своїм митрополитам та звільнялося від сплати повинностей, виконання робіт.

Але державні можновладці Польщі вже збиралися якнайшвидше скинути із себе зобов’язання Зборівського договору. У королівському палаці відбувалися таємні наради, де йшлося про те, як би зашкодити Хмельницькому, зменшити довіру народу до нього й послабити в зародку українські здобутки на шляху державотворення. В угоді Хмельницький повертав дворянам колишні права, але, доки цього не сталося, віддавав землі козацькій старшині, щоби знесилити панський стан. Відбирав у панів садиби, міста, села з усіма угіддями під приводом, що це були коронні маєтності, де мали жити козаки. На початку 1650 року панство все ж вступило в українські маєтки. Король видав універсал, що ті холопи, котрі не ввійшли до реєстру, мають знову відробляти панщину. Холопи навідріз відмовлялися служити панам, і чимало з панів заплатило життям за спробу знову поневолити молодецькі голови. «Як же це так? — обурювався люд. — Де ж обіцянки гетьмана? А хіба ми не були козаками?» Холопи почали гуртуватися у ватаги, а гетьман страчував непокірних, і тепер його ім’я, яке ще недавно руси вимовляли з побожністю, ставало для багатьох дедалі огиднішим. Знову почалися вбивства, і пожежу повстання очолив полковник Данило Нечай.

Народний улюбленець полковник Нечай швидко збагнув, до чого приведуть статті Зборівського договору, і повів свої сотні на Поділля, сподіваючись завадити всеохопним грабункам та руйнації свого краю вчорашніми союзниками.

Десятка Павла Години у складі сотні з перших днів миру, поминувши Старокостянтинів, пішла назирці за буджаками в напрямку Меджибожа. Сильвестр Мигура заборонив вступати в сутички з татарськими чамбулами, навіть тоді, коли вони гнатимуть ясир. Але вимагав стежити за буджаками і, заставши їх зненацька, вирубувати до ноги, а звільненим бранцям наказувати мовчати під страхом смерті про своє визволення.

Уже другу добу сотня Мигури йшла слідом за пожадливим чамбулом, який на шляху до своїх стійбищ обтягувався ясиром, чередами худоби. Тяжко навантажені збіжжям верблюди здалеку були схожі на тригорбих велетів на тонких ногах, і за чамбулами було легко стежити, перебуваючи на великій відстані. Врешті-решт великий чамбул розділився на два, і сотенний, зібравши десятників, відправив одних за тим, що вирушив південніше, а з цим, що зібрався переправлятися через річку Бужок, вирішили покінчити миттєвим нападом.

Повеселішали козаки, готуючись до сутички, вкотре вже підгострюючи шаблі, пересипали порох, щоби не брався грудочками, готували ладівниці, жбурляли ножі, вивіряючи око. То тут, то там заходилися вправлятись на шаблях, дошкуляючи один одному випадами, виборюючи перемогу до сьомого поту. Мигура задоволено поглядав на своїх козаків і, зустрівшись поглядом з Годиною, мовив:

— Що, Павле, пробуджуються наші хлопці? А зараз ти зміниш десятку Охотного. Добери собі ще хлопців та очей не зводь з бусурманів. Почнуть переправлятися, тоді і вдаримо!

Почувши про виїзд, призначений назирати за буджацьким чамбулом, десятинці миттєво зібрались і незабаром уже сиділи на конях.

— Гнате, будете попереду з Лабуром та Батюком нашими очима та вухами! — додав Мигура.

Взявши вчвал, відірвалися від сотні і помчали в умовне місце зустрічі з попередніми спостерігачами. Десятник Охотний уже чекав на свою зміну і, побачивши козаків, подався назустріч.

— Здорові були, хлопці! А ми вже за варивом заскучали. Готуються бусурмани переходити на той бік, та течія швидка… На той бік перейшло до десятка, мотуззя перекидають! — веселим голосом доповів Давид.

Павло обійнявся зі своїм попередником, кинувши йому ще раз:

— Давиде, сотник швидко має прислати ще десятку, бо я своїх з половину на той бік переправляю!

Невдовзі знайшли прихисток для коней, і Павло почав налаштовувати Ігнатія Замкового таємно переправлятися через річку Бужок на її правий берег. У скорому часі Гнат, взявши з собою декількох молодиків та досвідченішого Негрія, заспішили до річки.

Поріділа десятка пробиралася в бік переправи татар з ясиром та награбованим добром. Ще здалеку почули незвичні для козацького слуху крики верблюдів, іржання коней та людський ґвалт. Павло, залишивши своїх у кущах верболозу, проліз ближче до річки і ледве не опинився біля прив’язі коней. З півсотні коней стояли, стрижучи вухами та розмахували хвостами, відганяючи дошкульних ґедзів. Павло почув млосно-кислуватий запах від татарських коней і, зірвавши декілька листків васильків, натер ними верхню губу та розім’яв на долонях. «От дідьки, попід сідлами в’ялять м’ясиво… Вже, либонь, і зачервивіло…» — подумав про себе Павло, ледве стримуючи нудоту. Та вже швидко викинув з голови все, побачивши, що верблюди вже стояли ланцюгом перед водою, а їхні погоничі тягли вожака у воду.

Повернувшись до своїх, відправив двох вістових сповістити про початок переходу чамбулу через річку. Вище за течією до води підганяли бранців, і звідти чулися розпачливі крики жінок та вереск дітей. Серце в грудях Павла закалатало від жалю до бранців та невимовної ненависті до поневолювачів. Десятинці сиділи позаду один за одним ланцюгом і чекали від Павла наказу, готуючись ринутись, не шкодуючи за коротку мить перемоги віддати своє життя.

Неподалік нього безпечно вийшов з кущів кривоногий татарський вартовий і, попорпавшись побіля одного з коней, вже мав намір повертатися назад. Від близькості ворога в Павла ледве не замакітрилось у голові, та, переборовши в собі бажання кинутись на вартового, він опанував себе й відповз назад. Позад нього Сподинець також угледів вартового і мовчки простягнув Павлові шматок обротьки,[140] показавши порухом руки до шиї. Павло взяв обротьку й поліз у бік засідки татарського вартового. Швидше відчув, аніж побачив місце, де сидів вартовий, склавши ноги калачиком, та безтурботно їв, відрізаючи смужки м’яса від прив’яленого видовженого кавалка. Біля вартового не було більше нікого, і Павло, прудко схопившись на ноги, вмить обвив його шию обротькою. Той нещасний сіпнувся і від раптовості нападу потягнув руки до рота, певно подумки припустивши, що вдавився шматком м’яса. Та вже через мить його руки опустилися, й він, підкоряючись злій силі Павла, розпластався на землі, вирячивши очі до неба.

До Години підліз Сподинець, і вони вдвох підняли задушеного буджацького вояка та притулили труп до стовбура деревини, склавши біля нього зброю, мовляв, заснув, бідолашний. Навколо них за мить уже зібралися всі, хто лишився з Павлом, тихо радилися, що б затіяти такого татарам, аби дошкульнішим був напад їхньої десятки.

— Одягніть мене… татарчуком. Яка користь з того, що він тут сидить?.. Краще я піду поміж конов’язі, попруги поріжу до біса. А там — скільки встигну… легко в руки не дамся… — наполягаючи мовив Стець Коляда, і Павло, кивнувши головою, дав згоду.