Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Ваша княжа милість! Уночі постраждали від нападу холопів, доглядаємо, доки прийде лікар!

Гвардієць поглянув на забитого жовніра, який лежав побіля куреня, і кивком голови поспівчував, а решта в шанобі також схилили голови.

— Княже, найгідніший войовнику, цієї ночі був напад на один з редутів, забито багатьох, а дехто потрапив у руки холопам, — освідомив князя все той же гвардієць.

Павло ледве втримався, щоби не схопитись на ноги і всією силою навалити на князя та заподіяти йому смерть, а далі — воля Божа. Але через мить було вже запізно, князь повернув свого аргамака і весь почет боржій[137] помчав у бік захисних валів. Павло якийсь час лежав, завмерши, і йому знову подумалось: а куди подівся той Мосьпан? Почувся заспокійливий голос Лабура:

— Уставайте, пане десятнику, князь із почтом уже далеко!

Павло підвівся і поглядав, як з куреня з’явилися Замковий та Коляда.

— Гнате, собачий хвіст, хутчіше вилазь, я тобі справді дірку в голові проломлю… Куди ти подів того Мосьпана?

Замковий, притискуючи долонею «забите» місце на голові, став перед Павлом.

— Десятнику, Павле! Вчора ми перекришили всіх жовнірів, а повертатися необхідно. От я і намовив Мосьпана, він був би нам тягарем, повернутися до наших…

— Та добре, що повернув, сказати потрібно було! — сердито, але вже примирливо мовив Павло.

— Так це ще не все — намовив, аби наші гармидеру наробили в редуті, немов бійка була. Частину забитих прибрати подалі, мовляв, забрали в полон! — провадив далі Замковий.

— Добре, добре втіяв, міг би і повідомити мені, та вже годі! — знову погодився Павло.

— А декількох забитих кинути в полі головами до нашого війська, хай думають, що ми втікали, а герої-ляхи гналися за нами… — далі розповідав Гнат.

Тут уже Павло, не втримавшись, зиркнув на Гната:

— Ти, друже, вже налаштовуєшся на моє місце, поза спиною розпоряджаєшся, мені — ані мур-мур!

Замковий стояв, опустивши голову, та вже потім присів навшпиньки і тихо мовив:

— Не волай, Павле, ми ж «поранені»… Ляхи почують…

Десятник махнув спересердя рукою і ліг на другий бік куреня, роздивляючись життя-буття ляхів в облозі. Якось відразу налетів холодний вітерець, закрапотів дощ, а вже як грякнув грім, з неба полилася справжнісінька злива. Усі забралися в курені, як мовив той же Коляда:

— У тісняві, та без кривди.

Павло лежав під прикриттям конара, та вже невдовзі вода з нього почала накрапати, а через мить потекла холодними цівками.