Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Та й похилилася;

Ждала, ждала мати дочку

Та й зажурилася.

Росла трава, росла

Та й посихать стала;

Ждала, ждала мати дочку

Та й плакати стала.

Визволивши сотні людей з полону, Сильвестр Мигура зібрав козаків і звернувся до них:

— Козаки, визволителі, захисники люду по волі Божій! Слава вам за збереження роду нашого! Не пошкодували ви живота свого заради визволеного люду нашого, заради грядущого… З цієї миті ми оборонці визволеного люду і беремося супроводжувати їх до рідних домівок!

Козаки стояли, вслухаючись у кожне слово неговіркого отамана, а коли він закінчив, звідусіль почулися схвальні голоси, а вгору полетіли козацькі шапки.

Наступного дня сотня Мигури зі сходом сонця вирушила супроводом люду, оберігаючи їх від татарського наброду, що безкарно розгулював на теренах Правобережної України.

Врятовані дівчата — темноока Уляна та зеленоока Павлина — якось непомітно для хлопців і себе почали приростати до десятки. Узяли на себе нехитрі повинності разом з візничими Глухеньким та Бовтуном готувати вариво, коли зупинялися на відпочинок, доглядати за пораненими козаками та впорядковувати татарських коней, що йшли прив’язаними за возами.

Під кінець серпневого дня Павло, не знайшовши поглядом Уляни, шукав її очима, крадькома розглядав стрункий дівочий стан, милувався легкою ходою, наближався до їхнього гурту, аби почути грудні нотки її голосу. Він гадав, що дівчата не помічають його захоплення однією з них, та й не самі лиш дівчата. Одна з сільчанок-дівчат, угледівши, що Павло іде неподалік них, гукнула:

— Ти, козаче, біля нас не крутися… Он татарви по байраках скільки, ой проґавиш ворогів!

Павлові нічого не лишалося, як приострожити свого арабського скакуна та прилучитися до своєї десятки. Гнат Замковий, не витримавши дивних манер свого побратима, під’їхав до нього і співчутливо мовив:

— Що, Павле, дівчат з полону вирятував, а сам попався!?

Нічого було мовити на Гнатові слова, і він, вилаявшись, послав його… подалі від валки оглянути місцевість. Павло уже не міг дочекатися зупинки та облаштування табору, і коли з голови валки почулися крики: «Звертай праворуч! Готуємось до ночі, тісніше!» — серце радісно закалатало в грудях. Дівчата, угледівши, де розташувалася десятка Години, вже порядкували з їздовими, розпалюючи багаття. Козаки швидко закріпили вози поміж собою, прикликаючи на поміч Мосьпана, і він охоче стягував ланцюги під схвальні вигуки козаків.

Зашавкотіли пилки, цюкали сокири, рискалями та заступами обкопували вози, створюючи перепони на випадок ворожого нападу. Десятинці добре попрацювали і до заходу денного світила облаштували захист. Ті, кому випало вартувати, вирушили в засідки, а вільні повсідалися вечеряти. Мабуть, у багатьох козаків уперше в житті було так, що поміж них були дівчата. Уляна ділила кашу, а Павлина розносила десятинцям до їхнього кола, і Павло примітив, як його хлопці міняться з лиця, переймаючи тарілку у свої руки. «Оце тобі й козаки… Кожний норовить доторкнутися дівочої руки, і всі немов на шпикачках…» — подумав Година, спостерігаючи за хлопцями. Та вже коли черга дійшла й до нього, дивно затремтіли пальці, але Павло, стримавши себе, голосно мовив:

— А хто захоче, тому ще дістанеться? А то такі духоти від каші — боюсь, і миску згризу!

Усі весело зареготали, а від казана, відірвавшись від куховарення, жваво обізвалася Уляна: