Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Ніхто з татар не став на заваді поєдинку чужинських їм слов’ян, і Остап з люттю добивався кончини запроданців. Ці двоє чудово володіли шаблями, і Година побачив, як стає непереливки навіть дужому Остапу. Відірвавшись від свого супротивника, крикнув:

— Ану пригнись, Остапе!

І коли той прудко присів, з пістоля всадив кулю в груди одному зі спритників. Остап, скориставшись цією миттю, шарахнув з усією люттю плашкою шаблі у вухо іншому супротивнику, і той звалився неначе від удару молота.

— Хлопці, до річки тисніть! Дівчата, годі вам, відходьте подалі! — закричав Сподинець, закінчивши бійку з потурнаком.

Та дівчата виявилися неслухами а чи, може, накипіло вже на цих чужинців, і вони вперто перлись до борні. Татари щось там заджеркотіли по-своєму і двоє дужих вояків кинулися збоку на дівчат. У тих дівок і так було по одному ворогу, а тепер стало видно, що не минути їм удару шабель по дівочому тілі… У Павла в цю мить серце ледве не вискочило з грудей від побаченого, і він, кинувши герцювати з двома буджаками, крикнув:

— Остапе, підтримай позаду! — і кинувся до гурту дівчат, які щомиті могли бути розсічені кривою татарською шаблею.

Але таки в останню мить котрась із білявок зойкнула і, немов під косою трава, повалилася на землю.

— Ах ви ж душогубці! Смерть вам до ноги! — закричав Година та розітнув вояка, котрий вразив дівчину, якусь мить розгублено зирив, як конає колишня бранка.

— Це вам не дівки, зараз без макітер лишитеся! — почувся голос Сподинця, і вони вдвох, відтіснивши дівчат, розправились з татарами.

З боку нижньої течії річки прискакало десяток верхових із сотні, і татари, попавши поміж двох вогнів, хто кинувся в річку, а хто впав на коліна, квилячи про пощаду. Та була пересторога не брати полону, і верхівці швидко вирубали ворогів, які без своїх коней не могли чинити належного спротиву.

На тому боці річки все ще чулися голоси козаків і відчайдушний лемент буджаків, які гинули під ударами козацьких шабель. Десятинці кинулися звільняти з пут полонених, які ридали від щастя визволення, такого жаданого й несподіваного. Павло звернувся із закликом до козаків та колишніх бранців поховати убієнних християн, а ворожі тіла прикопати в одній могилі, щоб і сліду не лишилося. Люди хто чим зміг рили могили, а Сподинець кинувся відшукати місце для схову ворожих трупів.

Настала година погребати забиту дівчину. Павло підійшов до жінок, що сиділи навкруг своєї сільчанки, співаючи заупокійні молитви. Вони з Остапом постояли хвильку, з сумом опустивши голови, молячись за убієнну Килину. Двоє подруг стояли, обійнявшись одна з одною, не проливаючи сліз за своєю подружкою. Одна з жіночок підійшла до них, стиха промовивши:

— Погорюйте, дівчата, пролийте сльозу, зарадите собі…

Одна з дівчат, піднявши голову, мовила:

— Виплакали ми сльози, тітонько… Уже не течуть, а ще скільки лити…

Година зі Сподинцем підступалися до дівчат. Помовчали, а тоді Павло й каже:

— Моя вина… Не встиг… У кого мені прощення вимолювати?

Одна з дівчат, піднявши до нього сумні очі, мовила:

— Не вини себе, козаченьку, за смерть нашої подруги. Господь бачив, не грішний ти…

Росла трава, росла