Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Коляда натягував на себе одяг буджацького вояка і відразу, вийшовши із заростей, попрямував до ворожих коней. Стеця, який дістався до конов’язі, не стало видно, і Павло, давши наказ десятинцям розтягнутися ланцюгом, поліз у бік переправи бранців на голосіння полонених та верескливі голоси буджаків.

Павло визирнув з верболозу, поглядаючи, як уміло переправляють буджаки свій ясир. Бранці трималися за напнуту мотузку, а через плечі по декілька душ були пов’язані жердинами, а на спинах нечисленних чоловіків сиділи діти. «Добре дбають про ясир, он як забезпечили… Набрід, щоб їм у пеклі пектися!» — вилаявся про себе Павло, не знаючи, як їм далі діяти. Люди спотикалися через каміння, яке лежало на дні, та, пов’язані однією жердиною, тягли за собою слабких, не дозволяючи підкоритися плину течії. Перша ланка полонених русичів уже досягла середини річки, коли там, де переходили Бужок верблюди, почулося дике ревище татар та переможні кличі козаків сотні Мигури.

Павло кинув погляд у той бік і побачив, що козаки гасали вздовж берега, немов чорні вихори, рубаючи шаблями буджаків, заклопотаних переправою. Павло почув, як позаду десятинці закликали Павла йти в атаку. Якусь мить Павло вагався, та враз згадав слова загиблого зверхника Андрона Паталаха: «Козак виходить із січі живим або мерцем…» Година вихопив пістоля і, випроставшись, крикнув:

— Періщте бусурманів до ноги!

За ним на татар кинулись десятинці і за хвильку розрядили пістолі в кінних та почали кришити наліво й направо. Налаштовані на перехід через річку, татари ошаліло дивилися, як їхніх єдиновірців безжально рубають козаки. Мурза з перших пострілів звалився з коня, і нікому було згуртувати буджаків. Вони в якомусь шалі кинулися з голими руками назустріч козакам, волаючи про допомогу до Аллаха. Але тут на них чекали гострі козацькі шаблі, які блискотіли перед очима, мов незбагненне нагле полум’я, миттєво обезголовлюючи очманілих від раптовості метушливих татар.

Павло вперто робив козацьку справу, і жодного разу його рука не здригнулася перед лицем ворога. Та за мить, бачачи згубу мурзи і вже більше десятка своїх, татари почали вигукувати: «Пек![141] Пек! Барабар![142] Барабар!»

Павло почув, як загудів поряд нього Сподинець:

— Ось вам барабар, за кров нашу! Гиля, гуси, до води! Гиля! — кричав на всю горлянку Остап.

Буджаки, неначе зрозумівши Сподинця, почали відходити до річки, а деякі вже побігли і, кинувши зброю, стрибали у воду в надії перепливти на той берег. Та тут оговтались полонені і, хто ще не був нашпигований на жердини, хапали каміння, кілки, а то й руками переймали буджаків, чіплялись за горло і, зваливши на землю, вдвох-втрьох добивали чи душили, поки ті не переставали подавати ознаки життя. Розпука охопила ще численний загін татар, і живі, угледівши розправу над ними козаків, утямили, що на прощення тут їм чекати не треба. Звідусіль лунали вигуки озвірілих перед очевидною кончиною буджаків: «Аллах акбар! Секим, секим, башка улус!»

Павло понадіявся, що ось-ось підійде поміч, та, побачивши, що татари гуртуються і вже рішуче підступають до січі, захвилювався.

— Усі до мене! Гуртуймося, хлопці, татарва отямилась! — заволав Година.

Почувши заклик, до нього кинулося й багато з полонених, підбираючи татарські шаблі та ятагани.

— Козаки! Ми з вами, все одно… помирати було! — кричали бранці, відмахуючись від ворогів, що насідали.

Павло побачив, що серед бранців, які взялися за зброю, були й дівчата, та вже не один татарин, кинувшись до них, упав з перерізаною горлянкою.

— Десятнику! Ти поглянь, які дівки біжать до нас… Тепер буджакам і рак свисне! — радісно загорланив Роман Скиба.

А Остап Сподинець, вперіщивши ще одного ворога по макітрі, здивовано крикнув:

— Павле, а серед буджаків є потурнаки![143]А нумо я декому з них голову відітну!

Павло хотів заперечити, але Сподинець вже пробивався до двох чоловіків слов’янської зовнішності, що були у вбранні гайдуків. Вони відчайдушно захищалися від колишніх бранців, що наступали на них. Татари, немов здогадавшись, куди нестримно поспішає козак, відступилися, й Остап опинився перед двома запроданцями.

— Ах ви ж поросячі хвости, облизні бусурманські! Свій люд у рабство женете! — загримав Сподинець, насідаючи на потурнаків.

— Сам прибіг, і тебе нашпигуємо на паличку, спробуєш наших канчуків! — обізвався один із них і кинувся навстріч Остапу.