Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

З куреня з’явилася голова Замкового, і він благально голосом почав прохати Павла:

— Павле, прости, десятнику наш… Усе якось завертілося, призабув я, відчуваю провину…

Павлові, чи то від холодних струменів води, чи від винуватого голосу побратима, відлягло від серця, і він з радістю шугонув до теплого куреня, а хлопці обліпили його, вже промоклого, зігріваючи своїми тілами.

Дощ почав надвечір вщухати, і двоє побратимів поміж молодиками тихо обговорювали плани повернення до свого табору. Цілоденний дощ умиротворив супротивників, а можливо, не залишилося сухого пороху, та за цілий день десятинці не чули жодного пострілу.

Швидко стемніло, і вітер гнав густі чорні хмари, які, ввижалось, летіли понад землею. Десятинців уже покинули думки полонити когось із польських воєвод, у Павла була одна думка — вивести своїх хлопців живими. Вишикувавшись на ляський манер, десятинці попрямували до своїх, тримаючись східного напрямку. Назустріч інколи траплялися вози, вершники, але невеликий загін жодних підозр не викликав. Лабур зачекав Годину із Замковим та запропонував викрасти коней і на них швидко перебратися на нічийний луг. Павло на це не погодився, коні, застрягаючи в багнюці, будуть їм тягарем. Вирішили просто рухатися поміж редутами. Андрій Лабур попереду відповідатиме ляхам, але треба було знати гасло, аби без сутички пройти сторожу.

Знайшли непримітне місце, і Лабур з Батюком прожогом кинулись поспитати у якогось ляха сьогоднішнє гасло. Павло, відчуваючи, що хлопці мають ось-ось повернутися, сидів немов на ножах.

— Гнате, бери з собою Негрія, і одна нога там, а друга тут. Вивідай, куди поділися хлопці! — бентежачись за долю хлопців, мовив Павло.

Та вже через хвильку з темряви вигулькнув цілий гурт темних постатей, десятинці рвучко схопились за шаблі, та Павло серед них признав Замкового.

— Павле, оці дуже ревні молодики встигли залигати гарного ляха, — стиха мовив Гнат, порівнявшись із десятником.

— Та біс із ним, піде з нами… Ганчірку прилаштуйте надійно, — кинув скоромовкою Павло, і козаки відкрито рушили в бік польських укріплень, відповідаючи умовним гаслом на окрики польських дозорців.

Незабаром десятка Павла Години, перемовившись зі своїми вартовими, опинилася в таборі своєї сотні. Павло до своїх повернувся пізно від сотника, але десятинці чекали на свого зверхника, і той, відхиливши полог, здивувався, що хлопці підняли голови і запитувальними поглядами дивились на десятника.

— Хлопці, всім спати, лях справді говіркий нам дістався! — весело мовив Павло, і звідусіль почулися радісні вигуки.

Вмощуючись спати побіля Гната, Павло стиха мовив:

— Дякую тобі за те… За те, що мою промашку виправив, не лежати б нам зараз серед своїх.

Замковий мугикнув щось у відповідь, і побратими поснули, поринувши у молодецькі сновидіння.

Літо непомітно вже починало поступатися місцем осені, а Збараж так і не було завойовано. Козаки вже не так часто турбували ляхів приступами. З табору поляків та і з самого міста щодня прибували втікачі — через брак харчів, води, поширення хвороб. Хан тримав військо у таборі, і зрідка декілька чамбулів підтримували козаків під час атак захисних валів поляків.

Поляки відбивалися від ворогів, уже майже не стріляючи, здебільшого застосовували холодну зброю та обливали їх з валів окропом і смолою.

Частина війська вирушила навстріч війську Яна Казимира, а облогу тримала половина козацьких полків і татарських чамбулів. «Язиків» добувати десятці Години не доводилося, бо їх і так було надміру, щоранку побіля табору полку чекали на свою долю перекинчики, траплялись серед них і шляхтичі, які, боячись голодної смерті, ставали клятвопорушниками. Тож десятка Павла вранці завжди збирала ці гурти і відводила до облаштованого табору.

Десятинці весь час ремствували і доймали Годину, скаржачись на нудне життя. Усе змінилося опісля того, як надійшов лист про мир, підписаний Богданом Хмельницьким, Яном Казимиром та кримським ханом Іслам-Гіреєм. Татари зняли облогу і вирушили не у свої землі, а грабувати Волинь, Червону Русь та інші терени України. Хмельницький виділив хану для супроводу його війська три полки, які попрямували через Бар і далі на південь. Рухаючись Поділлям, татари грабували містечка й села, а часом і самі козаки пособляли грабіжникам. Татари розорили до сотні містечок, беручи в ясир українських жінок, а часом не гребували полонити й тих, з ким вони нещодавно тримали облогу Збаража. Збулися пророкування обложених поляків, що у відповідь на збиткування знахабнілих козаків і руси зазнають татарських канчуків та підуть разом з ними, поляками, ясиром на невільницькі ринки до Кафи, Кизикерменя,[138] Кінбурна.[139] 3 ханом Іслам-Гіреєм на війну проти Речі Посполитої виступили й деякі мурзи, що не підкорялися його волі, і після укладення миру кинулись грабувати, палити, брати ясир.

Богдан Хмельницький з головним військом подався в Чигирин, удруге завітавши до Києва у славі й почестях. Ян Казимир з рештками недобитого війська пішов через Львів на Варшаву, а козаки з полків Небаби, Донця та Головацького допомагали татарам забирати худобу, зганяти полонених та супроводжувати їх до Криму. Окрім неврожаю нинішнього року, постійних поборів, що чинило військо, та нашестя сарани, Правобережжя України-Русі обезлюдніло, а лишилися переважно злиденні, мусили помирати голодною смертю. Купити чвертку жита за два карбованці для бідняків було недосяжним. Ті, хто повертався до домівок і не зміг збагатитися за рахунок війни, не мали чого навіть самим поїсти, а не те щоб нагодувати родину. Тисячі родин полишали рідні містечка, села й прямували на північ, у московські володіння, й осідали з дозволу воєвод на південних землях Московського князівства, засновуючи цілі поселення. Побори на утримання війська геть очистили засіки селян, а за Зборівським договором українська шляхта мала повернутися до своїх маєтків, і хто не потрапив до козацького реєстру, знову мусили йти гнути спини на панів.