Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Зараз і ми підемо! — крикнув до своїх Титикало, схвильовано поглядаючи, як злагоджено відбиваються поляки.

Звідусіль покотилися закличні голоси: «Повстанці, вперед! За віру православну!» — і Лисенківський та Нечаївський курені пішли на таран разом з повстанцями, озброєними чим попало. Верхове військо залишалося на місці, дотримуючись якогось військового задуму Богдана Хмельницького. Те ж саме сталося і з повстанцями та курінними козаками, що наступали в іншому порядку. Спочатку їх шматували гарматними ядрами, далі — залпами з рушниць, а потім проти них пішла верхова хоругва. Деякі завзяті повстанці досягли шанців, але в рукопашному бою були перебиті. Почулися залізні голоси сотенних козацьких верхових полків — і сотня шаргородців нестримною лавою помчала назустріч польським драгунам. Полки повстанців застигли, збившись купами, пропускаючи повз себе навстріч драгунам козацьких вершників. Сотня шаргородців зіткнулась посеред поля з драгунами, і Титикало заволав:

— Хлопці, заради наших братів, сотника — смерть за смерть!

Поряд Ілька завзято рубалися Колодій, Лінський, Чачет, Палько. Звиклі до січі та злагоджені в діях, вони швидко «очистили» собі шлях уперед та почали пробиватися до польських шанців. Шаргородці билися в складі Миргородського полку під проводом полковника Гладкого, і Титикало бачив прапор полку, який весь час просувався вперед.

— Шаргородці, не відставати! Тримайте ряди, рівняйтесь на прапор! — лунав голос сотенного Гануса.

Почулися збуджені голоси шаргородців: «Чуємо, разом йдемо! Не схибимо перед миргородцями!» Коли козаки майже досягли шанців, на поле вискочило дві-три сотні королівських гвардійців, яких король завжди тримав при собі. На них був яскравий одяг, коні значною статурою відрізнялися від козацьких, бо мали довгі ноги. Гвардійці й самі були високого зросту, а на конях та ще з довгими шаблями мали грізний вигляд. «Б’ємо й червоних! Шаргородці, гуртом нападайте!» З новою силою заляскотіли шаблі, і десятці Титикала зараз же було непереливки. Дужі гвардійці спочатку потіснили шаргородців, козаки почали валитися з коней. Та в цей час задзвонили церковні дзвони православної церкви, яка була в місті, й звідти почулися переможні вигуки козаків і забахкали гармати. Ядра розривалися на польських шанцях та позад них. Гвардійців короля це збентежило, і їхній войовничий запал почав стихати. Титикало, відчувши зміну у настрої дужих королівських гвардійців, закричав:

— Шаргородці, піддаймо ляхам червоногрудим!

Веселіше відгукнулись козаки, заляскали пістолі, шаргородці «утихомирювали» занадто дужих гвардійців, і ті позадкували під захист своїх шанців.

Ілько зіткнувся у двобої з немолодим, але дужим, з мужнім обличчям ляхом. Вони вдвох, зчепившись та не звертаючи уваги на те, що діється довкола, нещадно рубалися шаблями. Товариші відтіснили ляхів назад, а тут билися двоє дужих статурою та войовничим умінням супротивників, які шаблями доводили свою перевагу, і їх могла роз’єднати тільки нагла смерть. Обоє, можливо, вже й жалкували, що доля звела їх один проти одного в рівновазі могутності, та вже було запізно. Вершники, позмагавшись у ближній бійці, розійшлись півколом і, постоявши хвильку, свердлячи очима один одного, приострожили коней, зближаючись неспішним клусом. Перед зіткненням Титикало намірився заколоти ворога прямим ударом шаблі, та вона сковзнула лезом ворожої рапіри, а її гостряк ледве не досяг Ількового горла. Знову вороги розійшлися, не досягши своєї мети. Титикало припустив коня на ворога, скрегочучи зубами від напруження, а його шабля, немов блискавка, закружляла над головою, відбиваючи сонце, яке нараз визирнуло з-за хмар. Гвардієць також приострожив свого бахмата, і двоє ворогів, немов чорні круки, помчали, шукаючи собі перемоги або смерті. Титикало випростався в сідлі і перед зіткненням, нахиливши тіло вперед на татарський манер, викинув руку з шаблею далеко вперед. Відчув, як шабля пронизала щось піддатливе, а в самого в цю хвильку запекло побіля шиї. Коні знову розбіглися врізнобіч, і Ілько, озирнувшись, побачив, що гвардієць робить тепер значно ширше коло, готуючись до атаки. Відчув на шиї пекельний біль і, побачивши, як на шию коня крапотить його кров, поквапився повернути свою Опуку. Обидва поранені, супротивники поспішали завершити двобій до того, як почнуть танути сили від втрати крові. Цього разу вони помчали вчвал. Звитяга або смерть! — було на їхніх обличчях.

На мить їхні очі стрілися поглядами, повними шалу та жадоби побачити скоріше смерть ненависного супротивника. Титикало намірявся використати те метке завзяття, з яким вони змагалися у дружній борні з побратимом Голотою. Сидячи високо в сідлі, він нібито знову хотів повторити тогоразовий випад, але в останню мить пірнув униз, і ворожа рапіра пронизала порожнє місце. Шабля Ілька таки знайшла слабке місце і розсікла всією своєю міцністю сталі гвардійцеві захисну сітку на боці. Ілько випірнув з-під черева своєї Опуки і, не випростуючись, оглянувся. Кінь гвардійця, залишившись без управління, мчав уперед і десь сажнів за сто згубив свого забитого господаря. Титикало, швидко спішившись, відірвав шматок від уже закривавленої сорочки і приклав до шиї, спиняючи кров.

Шаргородська сотня була вже біля польських шанців, а тут на лузі цілими рядами лежали вбиті та поранені поляки. Звідусіль чулися стогони поранених страдників, серед яких було чимало й козаків. Ілько вперше залишився на полі бою опісля сутички і зараз розгублено дивився на понівечені людські тіла, на страждання тих, хто ще живий садів на землі, очманіло дивлячись на те місце, де була рука, чи загрібав до своїх рук розгублені по землі кишки…

У голові запаморочилося, і він, боячись, що втратить тяму, перехопив перев’язом розсічення від ворожої рапіри. Знайшов у собі сили повернутися до щойно переможеного супротивника і, схиливши голову, постояв хвильку перед убієнним. Кінь загиблого гвардійця, пофоркуючи, наблизився до Ількової Опуки і став поряд, дивлячись сумними очима на бездиханне тіло свого господаря. Ілько підібрав шаблю, яка лежала неподалік, і, накривши лице гвардійця його шоломом, підійшов до коня.

— Журишся, жеребчику, за своїм володарем? Та це ж війна… Носитимеш на собі мого побратима, така доля ваша — коней, — невесело звернувся Ілько, погладжуючи шию чужинського коня.

Дістав з кишені сухаря і простягнув своїй Опуці, і та з жадобою забрала його з долоні. Та коли простягнув руку із сухарем жеребчикові, той не поласився на гостинця, відвернув голову вбік. Та Опука хутко підібрала не свого гостинчика і жваво захрумкотіла зубами. Ілько прив’язав повід коня гвардійця до сідла Опуки і неспішно рушив у бік містечка.

Побіля Зборова ще точився пекельний бій, але вже було видно подекуди на польських редутах полкові прапори козаків. Титикало запримітив редут, де вже майорів прапор, і, зібравшись до нього, почав роззиратися на те, що коїлося довкола містечка. Зовсім не відчуваючи ворожнечі до оборонців містечка, водночас із якоюсь байдужістю дивився на козаків і татар, котрі наступали. Йому було добре видно синьо-голубий прапор короля неподалік ошатного намету, метушню посланців, служителів віри — ксьондзів, що стояли окремим гуртом, читаючи молитви Матері Божій. Чорні гурти татар і козаків швидко заполонили околиці містечка, поглинули пістряві мундири поляків.

Біля королівського намету почали збиратися недобиті гурти німецьких піхотинців, які навіть здалеку вирізнялися своїми сталевими шоломами, що виблискували на сонці. Недобитки драгунів, гвардійців і всіх, хто ще був живий, сходилися, збігалися, злазилися на поклик сурми, що безперервно вигравала, віщуючи збір та неминучу поразку.

Чорна людська хмара обволікала місце перебування короля, і тоді сурма заграла до бою. Вірнопіддані короля Яна Казимира, навіть ксьондзи, кинулись обороняти Божого помазаника. Оборонці короля падали, немов снопи, під козацькими й татарськими шаблями вже побіля самого намету. Але враз якісь голоси долинули звідусіль, Титикало не розчув, що саме кричали. Та вже через мить усе збагнув, бо бій побіля намету короля почав ущухати і чітко лунало звідусіль: «Згода! Згода!» Сотенні метушилися, втихомирюючи занадто розгарячених козаків, і вже швидко січа почала стихати, сотенні відводили своїх від королівського намету.

Ще якусь хвильку Ілько Титикало поглядав на те, як затухала битва, і коли вже до його свідомості дійшло, що це перемога, сонце в його очах заграло райдугою, голова похилилася набік, а свідомість спурхнула до чарівного небесного видіння і, злившись з усіма кольорами всесвіту, полинула до світла…

Незабутня зустріч

Дві посилені сотні зі Старокостянтинова, влившись до Вінницького полку, покинули містечко перед приходом головного війська Богдана Хмельницького і вирушили в напрямку Кременця. Вінницькому полку ставилась мета вести розвідувальні бої, визволяючи містечка від охоронних дружин польських панів.