Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— А добре пиво — заграло на диво! — та ще з сильнішою люттю відбивалися від ворога.

Ще раз хтось із ляхів полоснув Омелька по груднині, але він уже не зважав на ураження, бо знав, що битиметься, доки вся кров не виточиться з його ран. Зойкнув Маркел від болю — той задерикуватий лях таки проколов йому груди. Не випускаючи шаблі з рук, Маркел погрозливо крикнув у бік ляхів:

— Заплутаєтесь у хмелю, пани задри… — і безсило опустився на шию своєї кобили Пройди.

Драгуни повеселішали, та той занадто задерикуватий захопився своїм успіхом, за що й поплатився: Омелян проколов йому горлянку, і він, затуляючи рану рукою, поскакав невідомо куди. Одночасно дві рапіри кольнули в плече, й Омелько від різкого удару та болю повалився навзнак. Його кінь Сухар від напнутого повода став на задні ноги, й Омелько через голову брьохнувся на землю. Відкілясь іздалеку він почув розпачливий крик Мотрини:

— Омелечку мій, не покидай мене!..

Поквитавшись із козаками та лаючись через невдалий бій, драгуни збиралися сідати на коней, та тут Омелько застогнав, силкуючись підвестися…

— Живучий холоп, немов щур… Треба добити, клятий ворог! — мовив один з них, та старший з виду зупинив його.

— Він за згарище оце скільки наших поклав, укинемо його до жару, нехай собі печеться за те, за що він став на герць!

Узяли Омелька за ноги і, відтягнувши до згарища, вкинули туди, де ще димілися жарини. Драгуни хутко посідали на коней і миттєво щезли в напрямку річки, бо почули переможні вигуки козаків, які добивали жалюгідні рештки драгунів. З’явилися розгарячені боєм козаки, а їм назустріч повибігали Орест та Одарка, незграбно вимахуючи руками.

Ілько Титикало побачив, як до них біжать двоє людей, вимахуючи руками, і направив свій гурт у їхній бік. Побачивши розкидані побіля згарища тіла забитих драгунів та Притули, все зрозумів та закричав:

— А Омелян де? Шукаймо!..

Хлопці хутко спішились, і Орест покликав їх до згарища.

— Сюди, сюди, січовики рідненькі! Вони жбурнули його он де! — та показав місце, де лежав Омелько.

Титикало з Колодієм кинулись туди і, схопивши Омелька, винесли з жару. На ньому вже тлів одяг, а обличчя та поранене плече взялися струпом. Яким Палько побіг за водою, а Ілько, притулившись до грудей, відчув ледь чутні удари серця.

— Живий наш Омелько! От лице почорніло, та він — козак! З лиця воду не пити! — жваво відгукнувся Ілько, радо озираючись на товаришів.

Мотрина після побаченого нею, сполохавшись, знепритомніла, а зараз, оговтавшись, тужила та припадала до нього.

— Не лежатиме він тут, а подіти його нікуди… Хатина димом пішла, господарю, куди самі подінетесь? — звернувся Ілько до Ореста.

— То, пане, не лишається більш нікуди — знову до льоху, — розпачливо мовив Орест, показуючи на чималеньку рідню.

А доньки стояли рівненьким рядочком, дивлячись, як їхня старша сестра побивається за якимсь дядьком.

— Заберете його та виходжувати візьметесь. Ми грошей дамо! — закінчив розмову Титикало.