Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Мотрино, обізвися! Мотрино, я повернувся! Мотрино, вночі був у вас, про Шаргород розповідав. Омелько я! — ходячи згарищем, волав Таранда.

Притула прив’язав коней і також кружляв навколо згорілого обійстя. Відійшов на інше згарище, де стояла клуня; серед обгорілих колод побачив кабицю, над якою височів димар. Побіля неї валялися почорнілі глечики та величезний залізний казан.

— От тобі й маєш. Учора по світі ходили, обійстя мали, жито стояло невимолочене… Гарні копи он тамечки стояли, — бурмотів про себе Притула, розглядаючи місце невимовного лиха.

Омелько наблизився до товариша і став поряд, водячи очима по згарищу.

— Отам наші коні стояли, а поміж снопами вели розмову, неньо дозволив, доки місяць сяятиме, — сумно мовив Омелько.

Та тут Притула почув гупання, яке глухо долинало від згарища. Вони вдвох кинулись у той бік, перестрибуючи через ще не згаслі колоди клуні. Стукіт долинав неподалік од кабиці, і хлопці почали розкидати головешки, хапаючи їх голими руками. Унизу їх почули й почали гупати ще гучніше. В Омелька тріпотіло серце від нетерплячки, він відкидав розжевріле дерево, відштовхував убік ногами жар, і от вони очистили від попелу й приску те місце, звідки чулася стуканина. Таранда вихопив шаблю і, знайшовши якусь щілину, підняв обгорілу ляду погреба. Через мить там з’явилася голова господаря Ореста Веретенюка, та Омелько, побачивши його, відсахнувся від несподіванки. На нього дивився ненько Мотрини, але голова його була білою, як молоко! Притула швидко подав йому руку, і дядько Орест вибрався наверх.

— Дядечку, а де всі? Мотрина з вами була? — закричав не своїм голосом Таранда.

Орест дивився на козаків очманілими очима, та все ж вимовив:

— Вони всі внизу, там вони всі лежать…

Омелько швидко стрибнув у льох і вже через мить заволав:

— Усі тут, подаватиму, Маркело, приймай!

Повитягували всю родину із задушливого льоху, і хлопці хутко принесли по цебру води й почали поливати їх, плескаючи на обличчя та груди. Першою отямилася тіточка Одарка і, схопившись на ноги, кинулась до найменшенької дочки. Так потроху отямились усі дівчата, окрім старшої, Мотрини, побіля якої, не втрачаючи надії оживити, чаклували Омелько з Маркелом. Орест уже присів поряд з хлопцями, понуро схиливши голову, підкоряючись Господній волі. Та Омелько не вірив у кончину своєї обраниці і, піднявши її із землі, почав трясти її за плечі, роняючи сльози невимовної туги. І тут майже нежива Мотрина закашлялась й відкрила повіки, поглядаючи навколо невидющими очима. Тіточка Одарка схопила донечку за руки і благальним голосом заголосила:

— Жива моя першенька! Дихай, дихай… Ми всі тут, і ти дихай!

Отямившись від задухи, родина кинулась витягувати зі згарища рештки хатнього мотлоху. Сюди долинав ґвалт бійки, і незабаром неподалік почали проноситись поодинокі вершники, а то й гурти драгунів.

Таранда з Притулою від нещодавно баченого під час порятунку цілої родини не звертали уваги на відступ невеликих гуртів польських вершників. Та відступаючих ставало дедалі більше, і от один гурт, угледівши побіля згарища козацьких коней в упряжі, звернув так швидко, що хлопці ледве встигли вскочити в кульбаки. Мотрина в запаморочливому стані залишалася сидіти біля кабиці, а козаки, вихопивши шаблі, тупцювали на місці, чекаючи на ворога. Польські драгуни були змучені нещодавнім боєм, у багатьох з них ще кровоточили рани, коні були по самі очі в багнюці, але в усіх їхніх рухах відчувалася збудженість, а в коротких виразах — злість і жадоба крові.

— Чому не билися з нами? Холопи, байдикуєте, тож зараз ми вам пустимо кривавої юшки, якою тільки-но вмивалися ми! — вигукнув один з них, і драгуни з боків почали обступати козаків.

Козаки водномить виставили пістолі і пальнули по зухвальцях. Два ляхи, скрикнувши, звалились на землю, і доки панувала певна розгубленість, Омелян першим кинувся на ворога, а за ним і Маркел. Зав’язався двобій, і козаки відчували, що ляхи не в захваті від цієї халепи. Після виснажливого бою їхні коні ледве перебирали ногами, а драгуни не так хутко відбивали удари козацьких шабель. У першу мить від зіткнення на шаблях поплатилося життям ще двоє ляхів, а решта вже була не проти того, щоб піддати коням та забратися геть. Та, на біду хлопцям, сюди прискакало ще декілька вершників, угледівши неподалік бійку, що раптово спалахнула. Побачивши, що тут всього-на-всього два козацьких вершники, вони зі злорадним реготом встряли в бійку. Безжально колючи острогами[129] попід черевами своїх коней, вони змушували їх з останніх сил кружляти навколо козацьких коней, вимахуючи шаблями один перед одним. Кожному вважалося, що ще декілька змахів — і голови ворогів полетять їм під ноги. Та вдача ляхів сьогодні їх зрадила, козацькі вершники, ставши до бою спинами один до одного, уражали на смерть і ранили не одного ляха. Не один лях відступився, омитий своєю кров’ю.

— Кланяйтесь, холопи, то пощадимо. Посічемо на шинку, коли не скинете шабель! — знову заволав той балакун.

Омелько і Маркел вже мали на тілі незначні порізи, але схиляти чола перед ворогом не збиралися, затято фіґлюючи[130] на козацький манер, коли вже нагла смерть витає перед очима.

— Настав час — закис квас! — закричав весело Маркел, а Омелько гучно озвався: