Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Усі до мене, пробиваймося до сотника! Натискайте! — закричав Санько, та замало було сил, щоби відтіснити ляхів.

Як на біду, у Гунти загрузла в багнюку нога, і він висмикнув її, а чобіт застряг. Назар зчепився з одним ляхом, стягуючи його з коня, але неподалік нього прудкий драгун довгим списом проткнув спину сотнику, і він, не випускаючи ляха з рук, почав опускатися, тягнучи того донизу. Голота, угледівши того злощасного драгуна, вихопив пістоля і пальнув йому помежи очі. А той лях, який не зміг відірватися від сотника, став жертвою Титикала. Дотягнувшись до ворога шаблею, Ілля розрубав його вздовж спини, і він тихо опустився обік конаючого Гунти.

Хорунжий Тадей Ганус бачив загибель сотника і, віддавши прапора шаргородської сотні Лук’яну Головні, заволав:

— Шаргородці, за кров сотника — смерть ляхам!

Почувши його могутній крик, козаки відгукнулися залізними голосами: «Смерть ляхам! Трощи! Кров за кров!» Гучніше почали виляскувати шаблі, частіше чулися передсмертні вигуки ляхів: «Матка Найсвятенша!», «Нехай жиє Річ Посполита!», «Сень[127] Марися!» Санько Голота, Ілля Титикало, Яким Палько, Петро Колодій, Лука Лінський вирівнялись в один ряд і потіснили ляхів назад. Ляські коні застрявали, задкуючи, і вже не один звалився на круп, скинувши вершника. Голота побачив, що на допомогу ляхам поспішає польський шеренговий[128] на важкому драбанті, а за ним потягнулося до десятка вершників.

— Ілля, хлопці! Знатні ляхи пруться сюди, стрінемо! Гуртуйсь! — кинув заклик Санько, і побіля них швидко утворилася купа своїх вершників.

Ляхам вдалося вибити з сідла двох козаків, і от перед козаками Голоти постав сильний загін ляхів. Шеренговий узрів Санька за старшого межи козаками і направив коня в нагруднику з блискучими бляхами прямісінько до десятника. Його посіпаки допомагали якнайскоріше дістатися козацького старшого та відрубати йому голову, посіявши сум’яття в лавах козаків. Титикало зметикував, до кого так із запалом рветься цей видний лях, і, вдало перетнувши прохід, зарубав двох драгунів.

— Січіть ляшків, губителів нашого брата, той, на розцяцькованому коні, мій… Іди, іди, пихатий!.. — кричав розгарячений бійкою Голота.

А тому ляхові таки вдавалося наблизитися до Санька, вже не одного козака він розсік своєю незвичайно довгою шаблею-корабелою. Титикало, узрівши, що він не встигає перейняти польського шеренгового, закричав:

— Саньку, побратиме! Я йду, відступися, він мій, під мою шаблю!

Та вже було запізно, шабля десятника Голоти і довга корабела ляха схрестилися у двобої. Тепер козаки дбали, аби ніхто з ляхів не вдарив їхнього десятника збоку, і бійка розгорілася ще з більшою люттю. Яка незрозуміла воля звела на оцю ошалілу бійку, справжнє панування криці, залізної волі супротивників! Скрегіт шабель змішався з тріском шабель та рапір, що ламалися. Репались ляські панцирі на грудях, розсікалися на головах шоломи разом з головами, ляхи помирали, немов мученики, не проронивши ані крику, ні стогону. Падаючи пораненими або із забитого коня, вороги билися поміж гарцюючими вершниками голими руками або ножами і часто обидва були затоптані ошалілими кіньми.

Санько після першого схрещення шабель відчув тверду крицю шаблі та руки її володаря. Уже не раз його непроста шабля схрещувалась із мечами й рапірами, а тут передався на його руку дошкульний разючий удар. «Гарна шабелька у ляха!» — подумав Санько з передчуттям лиха, та зараз же сумління зникло з його серця, душа жадала одного — перемоги!

Цей шеренговий був старшим за віком від Санька й огряднішим статурою і, відчувши з першого зіткнення зброї свою перевагу, добродушно вигукнув:

— Геть шаблю з рук — і житимеш, не чіпатиму!

— Скидай свою — і я не чіпатиму! — зухвало відповів Санько, і шаблі знову схрестилися у двобої.

Завертілася важка шабля-корабела з більш зручною, але легшою козацькою шаблею. Тепер уже двом супротивникам ніхто не заважав, ляхи були впевнені в перемозі їхнього шеренгового, а козаки зайняті своїми супротивниками. Навіть побратима Ілька ляхи таки відтіснили від поєдинку десятника з шеренговим польських драгунів. Як не намагався Санько дошкулити ляхові, той рішуче та без жодного сумніву відбивав усі випади. Залишалися ще про всяк випадок татарські задуми, які Голота використовував у разі крайньої загрози своєму життю. Відчував, що вже час спіймати слушну хвильку, пірнувши під черево Воронька, дістатися черева ворожого коня та перерубати попруги кульбаки.

Санько вже бачив цю мить, як шеренговий підняв свого драбанта на диби і той, навалившись передніми копитами на Воронька, звалив його на круп. Воронько безпорадно заіржав, відбиваючись передніми копитами від навали важкого ворожого коня, і Санько опинився майже на землі. Якусь мить він дивився знизу на ворожого коня з вершником. Шеренговий нахилився, з єхидною посмішкою заглядаючи в розгублені очі Голоти. Десятник у миттєвому рухові ворога постеріг частину відкритої горлянки і, рвонувшись уперед, устромив свою шаблю в незахищене місце. Ворог як нагнувся, так уже й не розігнувся, простягнувшись своїм велетенським тулубом поряд із Саньком, заливаючись кров’ю, яка юшила із горлянки. Його обличчя повністю поглинула змішана з кров’ю лугова багнюка, а кінь, опустивши передні ноги прямо на спину своєму володареві, заіржав, немов при забої.

Минула якась мить по цьому, і козаки, побачивши цю дивовижну поразку, кинулись до Голоти, сподіваючись порятувати свого старшого. Титикало з ревом відсік руку драгунові, що насідав на нього, але не встиг перейняти занесену над Саньком ворожу рапіру — і вона зі свистом опустилась на голову десятника.

Під час поєдинку від містечка чулося подзвіння церковних дзвонів, немов по небіжчику, і тоді Санькові спало на думку: «А по кому це подзвіння?» А зараз це подзвіння шугнуло йому в голову, і він поринув у ньому в невідомість…

Омелян Таранда з Маркелом Притулою махнули на прощання побратимам і, приостроживши коней, помчали до охоплених полум’ям обійсть. Господарство Веретенюків уже догорало, і хлопці зупинилися, не знаючи, як їм діяти далі. Омелько, злізши з коня, почав кликати одну з шести дочок господаря.