Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Бувалі вояки кивали головами на знак згоди, а Замковий доповнив:

— Під Колками ледве врятувався, коли поверталися з-під Замостя, тільки дерев’яний хрест і врятував!..

Бувалі козаки почали молитися, а молоді, наслідуючи старших, і собі.

— Дозволь мені звечора в дозор заступити з кимось із молоді… Хочу оглянути, чи є змога непомітно підлізти до нашого намету, — вже по суті спитався Стець Коляда.

Домовились про зміни протягом ночі, а молодь причепилася до Замкового, аби розповів про відьомські зазіхання на самого Ігнатія. Той відмахувався на умовляння молодиків, та врешті-решт погодився, коли десятник докинув:

— Розповідай, зачепив їх за живе! Встигнеш у дозор, ще твоя черга не близько.

— Гаразд, але хто на відворіт скаже, від мене більше й слова не почуєте, доки вибачення при всіх не почне благати! — згодився Ігнат та присів на кругляк.[131]

Молодики зараз же попадали навкруг Замкового та щільно притулились один до одного.

— Так-от, пройшли ми Човганський Камінь, прямуючи до Чигирина, опісля тієї облоги недоречної — Замостя. А стояв якраз грудень, і всі ми чекали свята Миколая, хотілося на свята до хати, на теплу піч… Тоді ніякий дідько не настрахає, а бісиця й поготів не страхота! Поспішав наш полк, тому й зупинялися частенько то в полі, то у долині, а добре було все ж по хатах, та хоч і по клунях, все ж добре для зими. Поталанило нашій сотні, зупинилися побіля села, та доки «чухалися», хати всі й зайняли, набилося туди, що і в сінях не було де ступити. Пожурилися ми і давай знову того намету зводити. А тут біжить із криком такий собі Гицель Семен, який пристав до сотні ще після Збаража, мовляв, відбився від своїх.

— Хлопці, клуня гарненька стоїть під ліском, кабиця там ще тепла… Щоправда, собачні туди набралось, та я як пальнув з пістоля — вони по якихось дірках — враз щезли! — радо сповістив гарну новину той Гицель.

Зраділи ми тій звістці, бо вже клацали зубами від холоду, а коні вже прохали бодай соломи якоїсь. Потягнулися ми за Семеном і почали в’язати коней побіля клуні та розбіглися відшукувати оберемок сіна, а як до горя, то й соломи. Копичку сінця таки знайшли і натягали коням корму до ранку, ситі не позамерзають! Швидко й дрівець заготували, і запалала кабичка веселими вогниками, підсвічуючи наші замурзані пики, не вмивані вже хтозна-відколи. Тільки-но, обігрівшись, ми при світлі мигливих вогників побачили себе збоку: Остап Сподинець так обріс бородою, що стрінься з ним поночі і не почувши його голосу — за дідька можна було прийняти…

Почали діставати свої торби з «худим» провіантом, та все ж розклали його на коробі, не криючись один від одного шматком шинки чи таранею. Сидимо, гріємося, жуємо, зубам не сумно! Та тут почулось якесь скиглення, та знову чути тільки, як щелепи у хлопців хрумкотять. А понад стіною клуні наші коні почали вередувати, тупцюють, головами по стінах бахкають, а то й іржати почали невдоволено. Вийшли наші Кирда з Колядою, позаглядали, а навкруг — тільки сіверко[132] зло віє. Вирішили ми по черзі коней вартувати, а то кат його знає — вовки нападуть, зірвуться коні з прив’язі.

Не тільки новаки, а й бувалі вояки зачовгались на лаві, чекаючи, що далі буде, та погоджено підтакували:

— Варта потрібна, так, так…

Замковий трохи задумався, дістав люльку і подав Михайлу Круглику, аби той набив її тютюном. Дехто з козаків також потягнувся до люльок — підпалити, або вибити попіл об підбор чобота. Не чекаючи, доки Михайло наб’є люльку, Ігнатій продовжив:

— Першому випало вартувати тому Гицелю, що і знайшов цю клуню та зграю собак вигнав із клуні. Знайшов він у кутку якусь кожушину, що як підняв її, то таким смородом війнуло, що наш десятник Кирда випхав його межи плечей хутчіше за двері. Та тут знову те ж саме — всі почули скиглення, і не в одне звучання. Уже всім стало моторошно, а як спати? Сидимо всі собі тихо, та поза стіною коні знову як почали копитами вигупувати, біснуватися, а в клуні знову як заскавучало — ми майже головами стелю не пробили! Тут наш Кирда не втримався, ану, каже, запалюйте скіпки, будемо ту собачню шукати, не вигнав їх Гицель, десь вони тут! Тут у мене пика почала пекти вогнем, не зрозумів тільки — від страху чи від тієї скіпки. Огледіли всі закутки, а воно тихо, і ніякої псятини ніде не знайшли. Вмостилися спати, покотом вляглися навколо кабички. Деякі відчайдухи вже й похропували, є й такі, їм байдуже до всіх дідьків. А нас четверо не спить, то дрівець підкинемо, щоби не згасало в кабиці, то деякі вертяться з боку на бік, заснути все не можуть. Так і я, немов той крутько, не спав, а воно вже і північ настала. Бачу, під виблисками вогню до нас, немов привиддя якісь, дівчата йдуть з опущеним аж до ніг волоссям, неначе пливуть, навіть ногами не перебирають. Нас не спало четверо, ми так усі одночасно і піднялися, сидимо, водимо своїми баньками, а кожний ні мур-мур. Почали вони кружляти по клуні, немовби не бачачи нас, козаків! Я хочу щось мовити хлопцям, та з рота киях[133] визирає, а руки не здіймаються витягти його до біса. Одна відірвалася від гурту і наблизилася до нас, одне при пам’яті лишилося, краса її була незбагненна, а тіло біле, так і переблискувало під вогниками з кабиці. Подала вона руку не мені, а Кирюші, і він, не говорячи нам ані слова і не дивлячись на нас, його товаришів, поплив за нею, ледве перебираючи ногами по якомусь світлому мареві.

Тут тільки примітив Гнат, що той Круглик, підпаливши для нього носогрійку,[134] вже викурив її і сидить, тільки губами цмокає та на нього витріщився.

— Оце так, Михайле, ти «притоптав», що ж це ти мою люльку смокчеш, до дна дійшов? — викрикнув, нервуючи, Гнат до Михайла, якому доручив натоптати її для себе. — А я чую — моїм тютюнцем потягує звідкілясь, набий ще раз та поверни, як припалиш… — вже примирливо мовив Гнат і продовжив: — Ледве голову вбік повернув, та вже й покаявся, що такий сором побачив, сидять мої хлопці, в одного серед зими дулею[135] рот закритий, а в другого — карась, та ще й хвостом тріпотить. У Минька з рота не визирало нічого, хоч і розкрив він його, неначе ґав ловив.

Гнат примовк на хвильку, та цього вистачило Мосьпану, він піднявся з пополотнілим обличчям і, щось пробелькотівши, кинувся геть від гурту. Козаки тільки мовчки провели поглядом Петра, що накивав п’ятами, а Гнат тихо почав продовжувати:

— Тут раптом обізвався бубон і враз опинився в руках того Минька. Затріпотів бубон у його руках, немов він усе своє життя бавився ним. Швидко підпливли до нас дві дівиці неписаної вроди, виграючи стегнами перед нами, запрошуючи у танок. Ну, думаю, зараз я вам натанцюю, нагайкою шмагатиму по сорому вашому, доки не повтікаєте! А воно не так сталося, як хотілося! Понесло нас до них, немов бовдурів, киях вилетів у мене з рота, і пішли в танок, та ще й з підспівом… Я таких триндичків і не чув, не те щоб співав коли-небудь. Витанцьовуємо ми з ними ладком, аж клуня ходором ходить, а за стіною, чую, наші коні тупцюють, немов їх там з сотня буде. Встиг оком кинути на наших сплюх, а в тих очі вирячені, лежать хоч би тобі що, тільки в пельках у кожного по цілій онучі. А вони, ті красуні, такі колінця викидають, і ми тої ж самої, немов жеребці необ’їжджені. Став якось я до тями приходити, бо вже, бачу, не зупинюсь, доки не впаду замертво! Пригадав, що я християнин і в мене хрест є дерев’яний на грудях, а дістатися до нього сили не маю. А ті, немов кішки, плигнули нам на спини і давай нас нашими ж нагайками підстьобувати. Понеслись ми по колу один за одним, та ще й хотілося випередити того Минька чи Кирюшу. Почув крізь шал цих запеклих скачок, як сова пугукає, немов десь під вухом, і стало мені це щось нагадувати, куди мою душу несе!.. Скачу, аж підстрибую, а сам руку мислено посилаю за пазуху, щоби вона за хрест мій взялася. Таки дотягнулася моя вірна правиця до натільного хреста, і відразу в моїй голові душа заспівала… Отче наш, що на небі! Нехай святиться ім’я Твоє!.. Почала моя дівуля на спині вовтузитись, а душа моя надалі співає «Отче наш», тоді вона як заскиглить та як гепнеться зі спини, а моя нагайка випала на долівку. Підхопив я мою зрадливу нагайку та чимдуж по спині огрів мою наїзницю, а сам перехрестився трикратно, звільняючись від чарів.