Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Година наказав Замковому підіймати своїх, а сам почав наглядати за невідомими вершниками, намагаючись підрахувати їхню чисельність. Ланцюг з людей, які переправлялися, не закінчувався і Павло гарячково думав, як йому вчинити за таких обставин. Подався до місця ночівлі, заставши десятку, вже підготовлену до сутички. Амир вже стояв на ногах, перебираючи ними, з нетерпінням чекаючи на свого господаря.

— Підводимо коней піхом, з перемотаними пащами, а там, якщо вони не всі дістались нашого берега, вдаримо… Хто скине зброю, того беріть живцем! — розпорядився Павло і повів свого Амира попереду десятки.

Частина, ймовірно ворожих, вершників ще не закінчила перехід на лівий берег Гнєзни, і Година дав наказ своїй десятці нападати на ворога, а десятці Хруника — на якийсь час із запізненням. Не видаючи себе криками, десятинці кинулися до річки, де гуртувалися вороги. Наблизившись до чужинського гурту, Павло на якусь мить розгубився, побачивши на вершниках високі шапки з козацьким верхом, короткі списи, прилаштовані до сідел, і, завагавшись, хто перед ними, хотів зупинити напад. Та враз, побачивши у вершників довгі шаблі, здогадався: перед ними польські козаки, які вірою і правдою служать Речі Посполитій.

— Рубай запроданців! — заволав Павло і першим рубанув польського козака, крайнього від гурту.

Десятинці, які на мить також засумнівалися, що це за одні, не гаяли часу та заходилися стинати голови ворогам, використовуючи мить несподіванки. Та вояками ті виявились розторопними, почулося декілька пострілів, і два десятинці, заволавши, звалилися під копита коней. Від річки піхом наближалося ще два вороги, та десятка Хруника підскочила до води, розстрілюючи тих, хто вже опинився на березі, і тих, що добирались до нього плавом. Тепер перевага була на боці десятки Години, і Павло заволав, підбадьорюючи своїх хлопців:

— Мосьпане, ану покажи свою завзятість. Скибо, насідай, рубай, не відмахуйся — це не мухи!

Хлопці повеселіли і на мить забули про двох своїх побратимів, що впали від куль запроданців. Мосьпан, щось вигукуючи, налягав своєю кобилою Штукою на ворогів, і вже встиг вразити ворога, розрубавши йому плече до грудей, та, побачивши, що він заподіяв ворогові, закричав з переляку до чужинців:

— Скиньте шаблі, порубаю всіх до ноги!

Він піднявся на стременах, і у світанковій пітьмі ворогам привиділось, що на коні якесь страшило з довжелезною головою, а Петрусь також, певно з остраху вбивати живих людей, махнув шаблею на ближнього до нього, і голова того, хто попав під шаблю, злетіла під ноги польським козакам. Але це не залякало ляських козаків, видимо, бувалі стрілися вояки, вони завзято відбивалися, а старший з них заволав:

— Не залякаєте нас, голодранці, вашим опудалом! — і рвонув до Мосьпана.

Петрусь збагнув, що це його порівняли з якимось солом’яним страхопудом, і собі кинувся в бік кривдника, розштовхуючи навсібіч своїх і чужих вершників огрядною Штукою. Чужинські вершники шарахались від такого здорованя, а свої поступалися вбік, вважаючи справедливим, щоби кривдник був покараний Петрусевою шаблею. Сутичка розпалилася на повну силу, а в її колі бився молодий козак могутньої статури, добуваючи собі чесне лицарство з бувалим рубакою, та все ж — ляським пахолком.

Чекати на підтримку польським козакам вже було нізвідки, бо десятка Хруника перебила ще у воді їхню підмогу, всього декілька вояків урятувалися, повернувши коней назад, і вже десь далеко за течією виходили на свій берег. Якось так сталося, що в польських козаків зникало завзяття і вони один по одному скинули шаблі. Та двоє ворогів усе ще не могли змиритися один з одним: Мосьпан насідав своєю силою і люттю від завданої кривди, та не міг дістати напасника шаблею. Вороги стояли, дивлячись на цей поєдинок, який розгорівся при світанковій зорі поміж людською міццю і войовничим умінням. Хмелеві й ляські козаки почали підкрикувати і чомусь більшість крикунів співчували молодому, але ще не досвідченому Мосьпану.

Павло також стояв, чекаючи розв’язки цього суперечливого двобою, та, побачивши недоліки свого козака, почав збуджено волати:

— Петре, виходь з бійки! Я перехоплю його шаблю!

Досвідчений підляшок узрів, що сутичка програна, а вони з молодим козаком неначе веселять одних і других ворогуючих супротивників.

— Досить, козаче! Відчепися від мене, досить махати… Добрячий ти козарлюга, завинив я… Видно ж, що ти не опудало! — голосно вигукнув підляшок і відкинув шаблю.

Петрусь, розгарячившись, замахнувся шаблею на нещодавнього протиборця, та всі козаки невдоволено загули, і він, змирившись, відвів свою кобилу вбік.

Переможці визбирали зброю і, пов’язавши руки польським козакам, зібралися у зворотний бік. Швидко досягли свого табору, а на дивних полонених повиходили погледіти всі, хто не був на варті. Почули, хто ці полонені, і деякі сміливці плювалися на зв’язаних верхових козаків. Ті, опустивши голови, не огризалися, а покірно сиділи на конях.

— Що це за поповнення? — мовив Мигура, побачивши своїх і чужинських вершників.

Павло гордовито виїхав наперед і, спішившись, доповів: