Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Петро Колодій суворо поглянув на Ореста й додав:

— Заради вас постраждав! Головою відповідатимеш, Оресте!

Примчав знахар Юлій Яцина і, препарувавши поранення на плечах, мовив:

— За лице потерпаю… Боюсь, очі від жару стекли… Нелегка це справа — відживляти опіки, але якщо хтось візьметься, за п’ять-шість тижнів уже й цілуватися мож…

Мотрина, почувши, що потрібний пильний догляд, не питаючись татуся, мовила до Яцини:

— Пане знахарю! Я візьмуся, розтлумачте, як чинити? Він же нас рятував, то як же ми?!

Козаки почали допомагати лаштувати курінь над льохом та кабицею, а Омелька гуртом опустили до погреба. Титикало сам допомагав та стежив, щоб усе робилося як слід. При від’їзді до своєї сотні Титикало підізвав до себе Мотрину і скрушно мовив:

— Дякую тобі, доню… Та чула, що сказав знахар? Знай, де кобзарі у світі беруться, а за похованням побратима Омелькового приглядай, Бог тобі щастя пошле!

Мотрина стояла, схиливши голову, неначе підкоряючись своїй гіркій долі, а матінка, притуливши її голівку до себе, згідливо докинула:

— Не журися за свого приятеля. Виходимо. Воюйте ляха, скоріше зганяйте з землі нашої.

Титикало й козаки, що примчали до місця сутички з драгунами, встигли постояти в задумі біля могили товаришів та побратимів, помолилися за їхні грішні душі. Поранених уже відвезли возами до табору, й Ілля заспішив дізнатися про Санька Голоту. Наздогнав вози вже побіля самого табору і, побачивши на задньому возі поранених, ледве не впав зі своєї Опуки. Позаду на возі сидів Голота з обмотаною головою. Угледівши Ілька, замахав рукою. Титикалу немов заціпило, він якусь мить їхав за возом немовби онімілий і тільки поглядав на свого побратима. Та все ж розгледів добре Санька, хоч у того були попід очима синці й розмовляти було ніяк, бо підборіддя було підв’язане через голову, та він помахував руками з радощів, що Ілля також живий. Титикало порівнявся з возом і, нахилившись, поклав на плече побратима руку, а очі його зволожилися сльозами радощів.

— Санику, а як же ти вцілів? Я ж не встиг тебе захистити, а той… Ти і вивалився на землю, — говорив, виправдовуючись, Ілько.

Санько весело махав руками, а тоді показав йому татарський шлик з увігнутим на товщину пальця верхом. Ілля роздивлявся Санька і вже почав посміюватися, дивлячись, як кумедно його побратим «говорить» руками. Титикало допоміг Санькові дістатися намету, залишивши його під опікою їздових.

Поховавши забитих, увечері шаргородська сотня рахувала забитих та поранених. Замість Назара Гунти сотником вибрали Тадея Гануса, а хорунжим мав стати Санько Голота, та відклали обрання на завтра, нехай Голота оговтається за ніч. Завтра буде знову бій, король встиг переправитися до містечка з частиною війська та особисто його очолив.

Уранці противники знову готувалися до бою, й вершники шаргородської сотні мали виступати поряд з ординцями. Титикало тимчасово, доки не вирішиться доля Санька, став десятником і зранку поспішив у намет з пораненими. Санько вже також був на ногах, та видно було ще його слабкість у рухах, але, вгледівши Іллю, рушив до нього.

— Поправишся — хорунжим будеш, всі за тебе… Та й бачили, як ти їхнього шеренгового, немов вепряка, проколов! — поспішив сповістити Санька його побратим.

— Коня ми тобі підберемо чистокровного, коней ляських гарних багато є. Шаблю видамо замість поламаної! — тихцем переказував Ілля хороші вісті.

Санько помовчував, то кивав головою, погоджуючись, то дивився на Ілька, крутячи головою, сумніваючись щодо того чи іншого. Час було вже збиратися, готуючись до переправи на лівий берег Стрипи — добивати королівське військо, — і побратими, обійнявшись, розлучились у надії на швидку зустріч.

Десятка Титикала переправлялась через Стрипу плавом, залишивши важкі речі на возах. Їздові поїхали вверх по річці туди, де було наведено переправу, і вже незабаром сотня зібралася вкупі. До цього часу розсіявся туман, який на цю пору року оповив своїм покровом військо Хмельницького та Тугай-бея. Якось раптово пасма туману розігнав вітерець, і обидва ворожі війська опинились віч-на-віч один перед одним. До містечка було рукою подати, але за ніч польські реґіментарі зуміли вирити шанці та захисні рови. Шаргородська сотня опинилася поміж пішими повстанцями, з одного боку, та татарською кіннотою — з другого.

До цього часу не було видно ані ворога, ані своїх союзників, і численне військо стояло собі тихо та мирно, не підозрюючи своєї вражаючої чисельності. Тепер над полками здіймався гамір, що своєю незбагненністю й сутністю походження змушував стискатися серця навіть у бувалих воїнів. Почулися гортанні окрики татарських мурз, і величезне військо почало розростатися в бік міста, заповнюючи зелені луки страшною чорнотою. Війську Хмельницького жодних наказів не надходило, і Титикало разом зі своєю сотнею дивився, як татари наближаються до оборони поляків. Не поспішаючи, військо Тугай-бея сунуло вперед, а з боку ляхів не було чути жодного пострілу. Та коли вони наблизилися на відстань досягнення гарматних ядер, клуби чорного диму враз піднялися над польськими редутами і ядра почали рвати живе тіло татарських лав. «Алла! Алла!» — татарський клич тисячоголоссям заполонив, здавалося, весь світ. Та коли передні лави наблизились до шанців, рушничний вогонь звалив з коней сотні верхівців. На розкислих луках низькорослі татарські коні не могли швидко досягнути шанців і незграбно борсались перед прицільними залпами польських стрільців.