Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Відпускай, поглянь, он тисячами лягають. Впораємось без нього, зате гріха не буде на наших душах!

Омелько відчував, що десятник бідкається за нього, і, коли Голота під’їхав до нього з веселим настроєм, усе зрозумів:

— Мушу їхати, бодай хоч дізнаюсь, а чи живі. Ми з нею вечір постояли, вона жива, я туди й назад… — схвильовано вимовив Таранда.

— Бери Притулу, вдвох воно надійніше. Живий будеш — повертайся… — напутив Омелька Санько, і незабаром двоє вершників заспішили до охопленого полум’ям обійстя Веретенюків.

Незабаром Санько побачив, як у бік переправи ринулись декілька хоругв і зім’яли козацькі сотні й татарські чамбули. Голота зі своєю десяткою наблизився до сотника і гукнув йому:

— Бачу, і нам не минути чаші сії!

Той почув і кивнув головою.

— Підемо спільно з Подільським полком! — крикнув Гунта, і сотня застигла в напруженні, доки сотні полку вишикуються у бойовий ряд.

Ляські вершники прочищали шлях до переправи, і передні лави от-от мали досягти мосту та греблі.

Почувся голос полковника:

— За кров братів наших, безкарно пролиту, гайда! До бою!

Тепер уже ніщо не могло спинити козаків, які почули клич до бою. Один поперед одного, вириваючись уперед, мчали козацькі коні навперейми польським хоругвам. Польські загони почали відвертати одним крилом кінноти від переправи, а ті, що не досягнули річки, стишили ходу, і от уже майже підготовлена до сутички з кіннотою козаків польська кіннота зіткнулася з першими лавами Подільського полку.

Десятка Голоти йшла в один ряд, і Санько, поглядаючи навсебіч, підбадьорював криками:

— Хлопці, бережіться списів, а на шаблях вам рівних немає!

Луки були вщент напоєні вологою, і коні не могли набирати швидкості при зближенні, але у ляхів їхні важкі бахмати також вгрузали ногами у багнюку, і вершники дивились уже один одному в обличчя, а досягнути зброєю не могли. З обох боків лунали загрозливі вигуки, кожна сторона хотіла залякати іншу ще до схрещення зброєю.

З обох сторін заляскали постріли з пістолів та мушкетів, а над головами козаків прошавкотіли ядра і глухо грякнули посеред ляської хоругви. Козаки, відчувши підтримку гармашів, з шаленим ревом зіткнулися з передніми лавами драгунів. Тепер уже був кожний немов один, вершники поділилися на гурти, десятки і, місячи кіньми багнюку, крутилися довкола один одного, вбивали, ранили, кололи списами. Прошавкотіли ще ядра, але до того вже не було нікому діла, кожний дивився у вічі ворога, маючи тільки одне на думці — заюшити кров’ю ненависне обличчя свого супротивника.

Міцні польські драгуни стрілися сотні шаргородців. Багато з них були озброєні рапірами, і в цьому місиві багнюки важко було уникати колючих випадів драгунів. Та й польські шаблі були довшими за козацькі; Санько бачив, як падали заюшені кров’ю козацькі вершники. Уже не раз Голоту рятував від удару збоку Титикало, та й побратим не залишався в боргу перед ним.

На їхню десятку накинулась численна ватага драгунів зі списами, роблячи спроби «виколупувати» з гурту козаків одночасною спробою декількох списів одного вершника. Голота знав ці ошуканські випади і закричав до своїх:

— Рубайте рукояті, трощіть списи!

Під сотником Гунтою забили кобилу Долю, і Назар ледве встиг зіскочити на землю. Санько побачив, як сотник метушиться поміж своїми та чужими вершниками, підрізаючи на чужинських конях попруги та розпорюючи їхні черева. «Попав, попав поміж двох вогнів сотник!» — майнула безрадісна думка.