Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Ти, Богомати, при породженні залишилась Дівою і в Успінні своєму не полишила світ… — полинули слова Тропаря завтрашнього свята, виспівувані тихими голосами Божих слуг…

Десятинці наблизились до гурту поряд молитовні і з’єдналися з козаками, які натхненно молились. Після урочистої літургії ті, хто розкаювався в гріхах своїх, приймали святе причастя.

Після покаянних молитов і дійств десятка Голоти заспішила відпочивати: вночі — знову на чати.

Задовго до заходу сонця вирушили до греблі, сподіваючись, що день Успіння Божої Матері мине в спокої й блаженній тиші. Коней розмістили у добросердечного Дядька, що жив неподалік греблі з чималенькою родиною, мав огрядну дружину і шестеро доньок, дві з яких уже були на виданні. Одному з козаків потрібно було залишатися при конях, і от, на диво, озвався все той же невгамовний Омелян Таранда.

— Пане десятнику! Задощило під вечір, а в мене ще на обличчі від опіків не загоїлось. Дозвольте при конях, а вже як почнеться… я тут як тут! — випалив Омелько, узрівши при обійсті двох гарненьких дівчаток.

Титикало хотів щось заперечити, та Санько махнув рукою на знак згоди, але наказав:

— Ти засвітла напої коней та сінця підкоси. У дядька Веретенюка косу візьмеш, а на ранок приготуєш коней до виїзду!

Омелько догідливо кивав головою, а очима водив убік, де дорослі дівки вправлялись по господарству. Накинувши на плечі покривки, десятинці побрели в бік греблі через річку. Уночі дощ перестав дошкуляти дозорцям, і Голота, розмістивши дозор у межах неподалік греблі, сидів під розлогою липою, вслухаючись у розмаїття нічних звуків. На небі то з’являвся, то зникав місяць, і коли хмари відігнало вбік, гребля висвітилася всією повнею нічного світила. На правому березі Стрипи Санько помітив якийсь жвавий рух, немов якась комашня обліпила берег річки, і почулося шавкотіння пил, стукіт сокир, та зрідка залунали команди.

— Оце тобі й на… Гребля поряд, а ляхи міст будують, — мимоволі вирвалось у Голоти.

До них підібрався навкарачки Притула і, показавши рукою в бік річки, мовив:

— Що робитимемо? Греблею йти не хочуть, міст будують.

— Бачимо, що їх нетерплячка доймає. Завтра Успіння, а вони мордуються… — відповів Санько.

— Так, Маркеле. Береш із собою ще Танцюру і — до коней та чимхутчіше до сотника, а ми собі тихцем наглядатимемо! — рішуче наказав Голота, і Притула заспішив до Танцюри.

Незабаром побачили, як через греблю рухався великий гурт ляхів і, не криючись, поспішали до місця напроти зведення мосту. Потяглися вози з колодами дерев, і теслі почали зводити міст навстріч будівельникам з того берега.

— Саньку, дозволь мені, я хоч одного притягну та гарненько допитаємо його. А чому вони не бояться ніякого дідька, а бачачи нас, і за вухом не ведуть? — сердито мовив Титикало.

— А скрутиш непомітно? Нам наказано лишень наглядати, а не зчиняти ґвалт, — схвильовано запитав десятник. А потім, поміркувавши: — Пошли ще одного до Гунти, мовляв, будують міст у нас на очах з двох боків, та спробуй… Але живим сам у руки ляхам не давайся…

Титикало кивнув побратимові і, пригинаючись, побіг виконувати задум. Ілля тайкома наблизився до працюючих ляхів і, підійшовши до воза з колодами, взяв одну з чималеньких і поніс до води. Скинув її з плечей, і вона добряче гупнула — так, що один із теслів підняв голову і мовив:

— Таку дровиняку потрібно вдвох носити…

Ілько кивнув головою і знову поспішив до воза, але колод уже не було. Візник кивком запросив присісти до воза, їхати за колодами. Ілько вмостився позаду і, щойно візничий від’їхав на сотню сажнів, дав йому добрячого запотиличника та заспішив у бік містечка. Доїхавши, зупинився біля хатини Веретенюка.

— Омельку, де тебе носить? Хутчіше приймай воза та пригляди за цим ляшком! — заволав Ілько, побачивши занепокоєного Омелька, що з неохотою наближався до воза.