Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Десятнику, побратиме! Поклопочи за нас хоч з десяток разів пальнути. Не забули ми про вежу, нам її трощити! — благали дозволу в Голоти.

— Готуйтеся, під цей гуркіт і ми чимось дошкулимо ляхам! — згодився Санько і знову побіг до Гунти.

У цей час загули гармати ляхів і їхні ядра щільними вибухами вкрили табір козаків. Та ляхи швидко пристрілялися, і ядра почали падати далеко від табору шаргородців, звідки по ляхах палили гармаші. Гунта був не проти дати своїм гармашам «побавитися», але з притиском мовив:

— Дозволяю, але якщо хоч одне ядро впаде у нашому таборі, твої гармаші підуть на приступ попереду сотні!

— Ми «поладимо» з ляхами, не помітять, звідки по них ще палитимуть, — відповів Санько і подався спробувати удачі з гармашами.

Десятка Голоти натягала до гірки галуззя, і вже коли Григорій з Миколою приготувалися до пострілу, підпалили, навкруги заволокло димом. Гармати одна за одною випустили ядра, а Ілько, сидячи на дереві, не зводив погляду, видивляючись місце, куди вони гепнуться. Почули його голос:

— Григорія «полька доплюнула» до вежі, але лівіше. Підправте… А Микола нехай поки не палить. Десь за валом гепнулась!

Григорій з Миколою тепер удвох чаклували побіля чужинської гармати, і знову ядро полетіло в бік вежі.

— Дідьки ви, а не пушкарі! Тепер справа бахнули, вбили якусь конячину! — невдоволено заволав Титикало і хотів уже злазити з дерева.

— Та посидь ще, разочок бахнемо — та й годі! — попрохав Голота, і той залишився на дереві.

Завзяті гармаші почали сперечатися поміж собою, і Санько, не втримавшись, вигукнув:

— Паліть уже! Он хмиз догорає, ляхи помітять, звідки по них стріляють, і підете першими, а ми — за вами!..

Двоє гармашів на гірці поспіхом перехрестилися, як уже припалили ґніт і застигли в очікуванні. Через мить Титикало заволав:

— От дідьки! Таки влучили, на друзки рознесло ту вежу! Ляхи, немов грушки, посипались на землю!

Зліз із дерева і прибіг та протиснувся до гармашів, що вже спочивали на лаврах козацької поваги. А тих усе стискали в обіймах та кричали так, що перекрикували гармидер перестрілки. Омелян Таранда стояв, дивуючись радощам сотенців, і крикнув з досади:

— Чого ви так тішитеся? Тепер ляхи точно будуть змушені скласти зброю!

Титикало знову почав втішати Омелька, у якого ледве не потекли сльози з очей:

— А я радий, їм з тої вежі нас було видно, немов мурашок. Так їм і треба, нехай не заглядають!

Стрілянина з боку козаків припинилася, поляки й собі перестали гатити у відповідь. Та невдовзі шаргородці побачили, як численне козацьке військо пішло на приступ польської оборони. Зліва на ляхів посунуло татарське військо, попереду якого йшли тисячі лучників. Поляки знову палили з гармат і по козаках, і по татарських рядах. Шаргородці немов зачаровані дивилися, що з того вийде, і всі були впевнені, що поляки зараз уже почнуть здаватися. Санько з Ільком та гармашами сиділи на гірці побіля гармат, нервуючи, що битва скінчиться без них.

Нараз над татарськими рядами утворилася дивовижна хмара, яка якось дивно застигла на мить у вишині і немовби під впливом чудодійної сили опустилася над ляськими валами.