Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Довго не вистачало часу розважатися, і почали гадати: як же хоч одного з тих чепурунів висмикнути на аркан? У гурті угорців один, неначе переймаючись турботами козаків, після купелі почав збирати лісові ягоди, заглиблюючись до лісу.

— Оцей хоче до нас, полюбляє брусницю, і від нас не відмовиться… Ми йому ганчірку в пельку засунемо, — радіючи ласому до лісових ягід угорцю, шепнув Ілько.

Друзі й собі перелізли навстріч збирачеві ягід та затаїлись, вичікуючи наближення заклопотаного угорця. Тому пощастило знайти багату на ягоди галявину, і він, лігши долічерева, вибирав поживу та пригорщею засипав до рота. Козакам навіть не вірилось у таку безпечність ворога, і вони підозріло озиралися та вслухалися в навколишні звуки. Санько дав знак Ількові, і той, миттєво підхопившись з травостою, опинився на спині угорця і, спритно засунувши ганчірку йому до рота на додачу до лісових ягід, викрутив руки та обхопив мотузком.

Санько сидів неподалік від метушні з полоненим, дбаючи про безпеку свого побратима Ілька. Титикало, не довго думаючи — умовляти бранця чи не умовляти, — звалив його собі на спину і заспішив в умовлене місце, де на них чекали десятинці.

— Тримайте, такий чепурний вояка. Не треба його лупцювати, він і сам йтиме! — віддихуючись, говорив Титикало, і десятка спішно подалася до місця переправи.

Незабаром вони почули позаду голоси угорських вояків, що, напевно, розшукували свого товариша.

— Ти бачиш… Кинулись «дитину» розшукувати, от ґаволови, недогледіли… — жартував Ілько, раз по раз озираючись назад.

Десятинці, пересміюючись, поспішали подалі від небезпечного місця, а бранець і собі поспішав, незграбно ступаючи ногами — ході заважали пов’язані за спиною руки. Через річку в першу чергу переправили бранця, а Санько з Іллею сиділи в прибережних кущах. Коли хлопці сховалися на протилежному березі в заростях верболозу, склали одяг на кульбаки коней і швидко перепливли на лівий берег річки.

До табору дісталися вже пополудні, і Санько відразу повів полоненого до сотника.

— Тримайте, пане сотнику! Угорський піхотинець, сумирний та охайний! — весело доповів Гунті десятник, побачивши того побіля намету.

— Добре, звільни руки бранцю. Негоже з ним так, якщо він не норовистий! — наказовим тоном мовив сотник і обійняв Санька за плечі, дякуючи за «язика».

Почали його розпитувати, але цей полонений не міг втямити нічого, і Санько, пригадавши, що Ілько розуміється по-угорському, подався за Титикалом. Прибігли вдвох, і Ілько почав повторювати питання, які ставив Назар. Коли вже дізналися, що це таки найманці-угорці та скільки їх, полоненого відвели до полковника.

Наступного дня десятка Голоти супроводжувала сотника, хорунжого та писаря до Гадяцького полку, який на той час очолював полковник Бурляй. Санько, прочувши, що він побачить знайомого йому по Січі полковника, зрадів усією душею. Це був герой-богатир походів морем, на Кафу,[110] Трапезонт, Синоп та до самого Царграда.

Старшина в супроводі десятки на вимогу сотника прямувала до Гадяцького полку попереду козацьких шанців. Добре було видно фортецю, містечко, а перед ними князь Вишневецький облаштував укріплену лінію з валами, шанцями та редутами, обставленими з трьох боків фашинами,[111] набитими важкою глиною. У глибині захисної лінії виднілося декілька наглядових веж, на яких можна було розгледіти постаті дозорців. Раптом з козацького табору та неподалік татарського на поле вискочило десятків зо два вершників і почали носитися перед шанцями ворога.

— От дідьки, викликають ляхів на двобої… Та чия візьме?! — схвально вигукнув Гунта і зупинився погледіти, а що з того вийде.

Поляки — умільці у двобоях, і незабаром на полі з’явилося з десяток польських лицарів. Ті козаки і татари, кому не дісталося супротивника, спішились побіля своїх шанців і поглядали на церемонію підготовки до поєдинків. Шаргородці опинилися поміж татарським і козацьким таборами, тому добре все бачили. Татари повилазили на коней, а дехто піхом подався в поле, щоби на власні очі побачити перемогу над невірними ханського богатиря Тренета. Вони несамовито волали, коли при перших сутичках польські гусари були зарубані спритними татарами. З боку татар і ляхів залишилося по одному вершнику. Санько, перекрикуючи гамір татарських уболівальників за свого, мовив:

— Шкода ляхів, не зламали татар. Тепер вони вважатимуть себе непереможними, тьху!

А на полі все ще тривав поєдинок, таки їхній Тренет стрів собі сильного ляського драгуна. Двоє вершників, поламавши списи, вже не раз сходилися на шаблях, і кожного разу ніхто з них не був уражений. Санько, звичайно, в душі вболівав за того ляха, що не піддавався татарському богатиреві. Ось вони знову зійшлися у двобої, ляскіт шаблі й меча долинав до Санька, бо на полі запала тиша. Враз одна і друга сторони зрозуміли, що так довго тривати не може, вороги зійшлися битися до загину. Драбанти[112] двох лицарів то ставали на дибки, б’ючи копитами в груди один одному, то кусали за шию. Їхні гриви були забризкані білою піною, яка вилітала з пащ, неначе від морської хвилі, доносився уже не ляскіт зброї, а скрегіт меча та шаблі. Санько тільки зараз уявив, яка шалена сила у двох протиборців та залізна воля знищити ненависного ворога будь-якою ціною. На місці герців творилося щось неймовірне: два вороги почали кружляти у шаленому танці, меч і шабля блищали над їхніми головами, немов зловісні блискавки перед кінцем світу. Розтріпані гриви коней, шматки одягу, що тріпотіли на вершниках, довершували це страшне видовище, і звідси вже ввижалося, що від коней і людей цебенять цівки крові.

Протиборці почали волати, кожен, мабуть, благав свого Бога про допомогу, бо людські сили вже вичерпувалися. Зіркі очі Санька запримітили, як меч ляха, зблиснувши на сонці, закрутив півколо і скрива поцілив татарського богатиря по незахищеному боці. «Алла Ілляха», — почувся передсмертний крик Тренета, і він кулем звалився з коня та повис на стременах. Кінь все ще не міг зупинитися і метляв його по землі, орошаючи її кров’ю свого володаря. Лях на мить схилив голову та приклав меча до грудей, віддаючи шану загиблому, і поскакав до своїх, тримаючи поставу лицаря. Над полем поєдинку панувала тиша, а коли польський лицар наблизився до своєї захисної лінії, звідтіля почувся тисячоголосий крик, а через мить ляхи вже співали величезним безладним хором, прославляючи Річ Посполиту.

На поле вибігли ханські ратники, одягнені в однаковий чорний одяг та в смушкові шапки, прикрашені хутровою облямівкою. Швидко поклали тіло на великий полог, який був закріпленим за одним із коней, і піший татарин повів цього коня. Тіло Тренета волочилося по землі, підстрибуючи на нерівностях, і здалеку здавалося, що богатир силкується підвестися на ноги, але якась сила заважає йому це зробити. Скорботна процесія закінчила свою ходу побіля величезного білого шатра хана, і коли хан схилив голову над убієнним, склавши долоні докупи, в татарському стані обізвався мулла, супроводжуючи дух Тренета в обителі Аллаха.