Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Наступного дня літо нагадало, що воно повністю володіє в краю. Бойові дії не велися через надмірну спеку. З обох ворогуючих сторін відбувалися якісь ліниві перестрілки, інколи навіть обмінювалися пострілами з гармат. Зібравши свою старшину разом з десятниками, Гунта розповів, що кримський хан сильно розлютився після невдалого приступу його війська на ляхів. Їхньому гетьману ледве вдалося втихомирити хана, який погрожував облишити посилати своїх воїнів Аллаха на смерть. Мовляв, це не його справа проливати кров правовірних за землю Речі Посполитої, він прийшов узяти борги і ясир. Санько, як і інші старшини, сидів, слухаючи сотенного, а душа кипіла від люті. Всі старшини вже давно відчували в ханові ненадійного споборника їхньої священної війни за своє визволення з-під ярма Польщі, та це все одно всіх зачепило за живе.

— Чого доброго, він ще й нам у спину вдарить, я їхні манери добре запам’ятав! — вирвалися стурбовані слова у Голоти.

— Довірятимемо своїм очам і вухам, посилимо нічну сторожу — і ні пари з вуст! — закінчив розмову Гунта та попрохав Санька затриматись на хвильку.

Присів на траву, аби їх менше чули, і розповів, чого від нього ще чекають у ставці Богдана. Санько буде тепер під час облоги вдвох з Титикалом більше опікати татар, аніж поляків. Вони щоночі проникатимуть у табір, видивлятимуться та вслуховуватимуться у розмови поміж ханськими вояками.

Сотенці вкладалися спати, а двоє побратимів, озброївшись самими лиш ножами, подалися в бік татарського табору. Табір гудів, немов бджолиний вулик, вогнища ще палахкотіли, й побіля них, схрестивши ноги, сиділи воїни хана, жуючи постряму, попиваючи кумис та неквапливо перемовляючись.

Побратими навмисне знайшли одяг, схожий на татарський, а Санько прикрив свій оселедець тюрбаном. Проникнути в табір було нескладно, і вони, вдаючи з себе заклопотаних розмовою друзів, ходили поміж гуртами татарських воїнів, що відпочивали. Та вже мула відспівав молитву і татарське воїнство вкладалося спати. Хлопці на якийсь час затаїлись у темряві і, вибравши охайне шатро якогось мурзи, підкралися якнайближче й принишкли, ловлячи кожне слово.

У першу ніч їм не поталанило почути щось цікаве, і вже далеко за північ вони на животах відповзли за межі табору. Два дні Санько з Іллею марно витрачали час, та все ж третього дня татари вели жваві розмови про завтрашній наступ, а в разі невдачі, казали вони, козацький гетьман вилизуватиме ханові черевики.

Уночі друзі доповіли сотнику про якісь зловорожі задуми хана в разі невдалого завтрашнього наступу. Одразу після сходу сонця в козацькому таборі все військо під молитви душпастирів сумлінно молилося за перемогу над ворогом. Молитовний гомін долинув від польського табору, і поляки під молитви ксьондзів молилися на свій лад. Над майбутнім бойовищем знову стояв молитовний гул… Важко було в цьому гулі розібрати праведні слова, що мали долинути до Творця.

Наступ козацьких військ розпочався пальбою з гармат, і після цього тисячі козаків пішли на приступ, штовхаючи поперед себе величезні гуляй-городини на колесах, обшиті двома пластами дерев’яного тесу.[116] За ними і всередині цієї вежі на колесах безпечно наступали козаки, ведучи стрілянину з бійниць та з облаштованого майданчика наверху гуляй-городини.

Хоч шаргородська сотня й не брала участі в цьому приступі на ляхів, козаки сиділи зі зброєю в руках, дивуючись такому химерному знаряддю для бою. Гуляй-городини підкотили до валів і почали вистрілювати у ворога з-під їхнього прихистку на захисних валах.

У польській обороні зчинився переполох, ляхи мляво відповідали на стрілянину козаків, і сотні козаків почали дертися на вали, майже не стрічаючи опору. Та враз захисники пожвавилися і пальба з їхнього боку залунала залпово. Шаргородці бачили, як з гуляй-городин сипалися униз забиті козаки, а над валами знову замайорів прапор Вишневецького. Під його прапором оборонці об’єдналися і шаленим натиском зім’яли козаків, які насідали, та відігнали від фортець на колесах. Вишневецького можна було навіть відрізнити від його гвардійців та простих польських вояків.

— Знову цей диявол у золочених латах… А вони лізуть за ним, немов комашня! — заволав Таранда.

Усі мовчали, з важким серцем дивлячись на ще одну невдачу козацького війська.

— Пане сотнику, відпустіть мене, я за мить буду там… На своєму Урагані посічу його на друзки! — знову заволав Омелян.

Назар поглянув на нього і з досадою вигукнув:

— Скачи, порубай їх усіх, вітрогоне безголовий!

Омелько, нічого не сказавши, побіг до обозу, і вже незабаром всі побачили, як він квапив свого Урагана, піддаючи тому острогами попід боки. Шаргородці вже не так стежили за перебігом бою, як видивлялися за Тарандою, що от-от досягне арени битви. Його було добре видно: на сірому коні, помітно майорів червоний башлик.

— Невже зарубає князя? Оце так диво буде! — радіючи, вигукнув Петро Колодій.

На його вигук ніхто не відповів. А побіля гуляй-городин йшла рубка, перемагали ляхи, і вже невдовзі одна з махин почала горіти. Було видно, як у той бік пробивався Таранда, бо там майорів прапор князя і вже неподалік червонів Омельків башлик. Княжий прапор заколихався і поволі почав рухатися в бік другої гуляй-городини, і там-таки мигнув червоний башлик Таранди. Та тут запалала друга фортеця на колесах, третя, четверта… Тривожно заграли козацькі сурми на відступ, і всі побачили, як козацьке військо неспішно почало відходити. Гунта розпорядився відправити декілька возів на поле битви — вивозити поранених та вбитих. У таборі залишилися самі лиш вартові, а решта шаргородців поквапилася за возами — допомагати братчикам після поранення та ховати забитих. На полі ще палахкотіли гуляй-городини, а живі вже підбирали мертвих та відвозили подалі від валів. Копали ями просто на полі. Санько з Ільком Титикалом наблизилися до валів, де востаннє бачили Омелька Таранду.

— Понесло його смерть шукати, лицар задрипаний! — бубонів Титикало, ходячи поруч із Саньком.