Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Поряд ляхи забирали своїх забитих та поранених, але кожен займався сумною справою, не звертаючи уваги один на одного. Неподалік, поміж тулубами коней, Санько побачив Омелькового Урагана, і вони з Титикалом хутко подалися туди. Відразу побачили Таранду, що лежав обличчям до землі. Гукнули ще когось із сотенців і, піднявши забитого Урагана, витягли Омелька. Санько почав оглядати його, шукаючи рану, та Омелько жалібно застогнав, хапаючись за голову. Санько помацав голову, заспокоюючи того, аби він не сіпався. Збоку голова була розсічена, і величезна гуля кровоточила тоненькою цівкою.

— Несіть до воза його. Після такого пускання крові тільки мудріший стане! — зраділо вигукнув Санько, допомагаючи покласти пораненого Омелька Колодію на спину.

До пізнього вечора козаки «прибирали» поле, рясно вкрите козацькими та повстанськими тілами. Святі отці справно чинили заупокійні відспівування, живі підспівували і ввечері козацька братія пом’янула своїх побратимів келихом оковитої.

Після трагічного завершення ще одного приступу Хмельницький вирішив змусити ляхів здатися, ще тісніше зімкнувши кільце облоги. У поляків не ставало води, здихали коні, помирали люди від різних болячок та поранень. Багато з ляської прислуги та іноземці перебігали на бік козаків, і їм зла не чинили. Польські воєводи весь час зменшували свій табір, аби тіснішими рядами воювати проти козаків під час приступів.

Настав час і шаргородцям переміщати свій табір ближче до ляхів. Три дні сотня Гунти облаштовувала нове місце, і хлопці жартували, що рити треба глибше — до зими стоятимемо. Голота з Титикалом щоночі ходили до татарського табору, неначе на панські відробітки.

Пішли чутки, що посполите військо Яна Казимира йде на допомогу обложеному польському війську під Збаражем, і засумували козаки, а ляхи, навпаки, з великою нацією чекали на визволення їх з облоги.

А гетьман Хмельницький замислив щось незбагненне. Шаргородська сотня однієї ночі без поспіху здійнялася з насадженого місця і на ранок зупинилася у верхів’ї річки Гнєзни. Облаштували тимчасовий табір, і протягом дня сюди прибували все нові й нові козацькі полки. Майже вся сотня день у день перебувала в роз’їздах, відшукуючи посполите військо, що з боку Любліна рухалося на чолі з самим королем Яном Казимиром.

Омелько Таранда за ці дні став на ноги, й особисто сотник призначив йому повинність — допомагати їздовим та кухарям. Омелько спочатку бурчав, жаліючись своїм десятинцям, що сотник належно не оцінив його відчайдушності, і коли б не гепнули його по голові ззаду, він би розітнув того князя одним помахом шаблі. Звісно, десятинці тільки кепкували з нього, та декілька днів він усе ж почувався лицарем.

Десятинці поверталися з вивідин, зморені важкою дорогою та непевністю, а Омелько вже дошкуляв Санькові, щоб він замовив за нього слівце, аби дозволили від’їжджати разом з усіма в роз’їзди. Гунта, розгніваний на Таранду, вже почав відходити і відповів Голоті:

— Звісно, нехай не сидить на вашому горбі, пора і йому тягнути вужа,[117] каша і без нього звариться!

Та потім, примруживши очі, додав:

— А коня нехай сам добуває — де хоче… У мене немає скакунів.

Санько погоджувався із сотником і, коли прийшов до своїх, послав Лук’яна Головню розшукати Омеляна Таранду. Попереду посильного примчав Омелько і запевнив, що він нарівні з ними нестиме важку ношу розвідувача. Але де він візьме коня? І не було б ще довго в Омелька свого коня, замість втраченого Урагана, та десятці Санька Голоти трапився ляський роз’їзд на невиморених, справних конях.

Десятка Голоти виїхала в роз’їзд, і, як на щастя Таранди, занедужав Микола Бруквенко, врівноважений козак, зате знаний «важким» кулаком та вдумливим поглядом на всілякі події. Микола зі сльозами на очах доручав свою кобилку Найду неврівноваженому Таранді.

Омелько поспішав об’їздити Найду, а Бруквенко все напучував Таранду, як поводитися з такою сумирною кобилкою. Дійшло до того, що вони посварилися. Миколі не подобалося, що Омелько, знічев’я об’їжджаючи Найду, приострожував її під боки, натягував непомірно вудила — так, що Найда аж дибки ставала. На гнівні викрики зібралося вже декілька козаків, і покликали десятника Голоту залагодити обопільний спір. Санько, якраз побувавши в сотника, явився на своєму Воронькові, у ролі миротворця, гарцюючи перед сварливими головами, та владно прикрикнув:

— Чути вас обох не хочу, але за Найду Таранда відповість перед усіма нами. Огляньте боки… І не дай Бог після походу будуть забоїни! Особисто відшмагаю Омеляна батогом!

Титикало оглянув кобилку і, залишившись вдоволеним, ляснув її по крупу та мовив:

— Гарна, що й казати! Микола, немов за дитиною, наглядає, а після походу поглянемо!

Почали збиратися в нічний похід, який часто перетворювався на кількаденний.

Наступного дня частина війська, яка таємно покинула облогу Збаража, вирушила на захід, а сотня шаргородців вела передову розвідку і мала наказ не відходити від головного війська більше ніж на п’ять верст. На вечір сотня повернулася на ночівлю до величезного табору, який розташували побіля селища Добрі Води на березі річки Гніздечної. Добре відпочивши, на ранок вирушили далі торувати дорогу на захід. До шаргородської сотні доставили поводиря Дмитра Бухвака, який взявся вести військо межиріччям, знаючи безпечний перехід через річку Серет на її правий берег без побудови мосту.