Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Петляючи межиліссям, сотня раптово опинилася на якійсь височині, зарослій рідкими кущами глоду та дикими, понівеченими від вітру маслинами. Санько, повернувшись до поводиря, невдоволено роззирався навсебіч:

— Дмитре! А це куди ти нас завів? Ми ж тут у всіх на виду, саме каміння дибиться та деревця-калічата!

Дмитро не розгубився і проказав на виправдання:

— Та ви, десятнику, погляньте навкруги. Видно звідси майже до Серету, а нас ніхто й не помітить через це каміння!

Санько дав наказ спішитись та перепочити, а сам, взявши з собою Дмитра, заспішив до Гунти. Сотник уже стояв з хорунжим Ганусом на горі велетенської каменюки, і обоє дивилися на захід, у бік переправи. Голота вибрався з поводирем нагору і, ставши поряд, показав рукою на Дмитра, мовивши:

— Ось Дмитро каже, що гарної днини можна й річку розгледіти!

Дмитро на знак згоди махнув головою та доповнив слова десятника:

— Місцина ця зветься Крайнім Каменем, ось цей, на якому ви стоїте, можливо, він і є. А далі під укіс — прямісінько до річки. А там — кам’яний затон, вода швидка, та здавна там люди переходять…

— Добре, Голото! Підкріпіться і — до того броду. Ходи до нього мало, пильнуватимете побіля нього та вістових надсилай. Там і на ніч зупинимося! — розпорядився сотник, і Санько заспішив до своїх.

Нашвидку «заморили черв’ячка», і Санько повів свою десятку до броду через річку Серет. Заради безпеки Гунта виділив Голоті ще одну десятку, очолювану Шкілем Павлом, і козаки, розтягнувшись на добрих сто сажнів, простували за поводирем Бухваком.

Шлях завів їх у ліс, і Голота, захвилювавшись, зупинив козаків. Підскакав десятник Шкіль і підтримав Санькову думку послати попереду двох метикуватих козаків. Титикало, зачувши, що тут відбирають тих, кому їхати з поводирем попереду, сердито мовив:

— Що там відбирати! Поїду я з Притулою. Бухвак від нас не втече, якщо щось не так!

Десятники на це погодились. Усі в сотні знали, що Ілько промаху не допустить ніде. Довго не було часу радитися, й от уже трійця вершників, піддавши коней учвал, відірвалась від сотні. Довго коней не гнали, стояла ще денна спека. Стишили ходу коней і їхали, петляючи лісостепом. Попереду завидніли прибережні яскраво-зелені луки з купками дерев та кущів. Як дивно поміж зелені трав золотавим цвітом чарувала своєю неповторною променистою красою вербена заввишки до черева коней! Вони перейшли на повільну ходу, та вершники на те не зважали, а в непідробній красі природи очима шукали відмінності, які в гармонію степу могли вплести люди. Та прибережна рівнина озивалася співом жайворонків, метушнею ластівок, які передвіщали зміну гарної години на захмарення.

Нарешті натрапили на непримітний шлях, і Титикало відправив Притулу посильним у бік сотні — сповістити про своє місцеперебування. Зупинилися біля декількох тополин, які росли осібно від інших дерев та кущів. Звідкись повіяло прохолодою, і Бухвак, здогадавшись, що попереду річка, почав діймати Ілька, аби той прямував до неї втамувати спрагу самому та коням. Якесь нелюдське відчуття небезпеки стримувало Титикала, і він наказав Дмитрові спішитись та йти далі самому оглянути перехід. Дмитро припнув свою Шпичку до тополини і весело заспішив до річки. За якийсь час Титикало почув людський гомін і, взявши Опуку за повід, завів подалі та змусив її лягти на бік. Сховавшись біля тополини, виглядав, кого це чорти несуть. З’явився Дмитро Бухвак, наспівуючи якусь коломийку, та, коли побачив свою одиноку кобилку на прив’язі, завертів головок) і присвиснув.

З’ясувалося, що побіля броду зробили зупинку перевізники харчу, який збираються доправити до війська самого короля Казимира. Титикало, почувши таку дивну новину, аж підскочив і спитав у поводиря:

— А коли вони вже перейдуть на другий бік, ти дізнався?

Дмитро, дивлячись на сердитого Ілька, похитав з боку в бік головою.

— От телепню, їдьмо до них, будемо якимось чином їх тримати, доки не під’їде Голота.

Титикало видав якийсь звук, і його Опука з’явилася поряд, буцімто виросла із трави. Невдовзі були вже біля річки. Титикало побачив, що візничі вже готувалися переходити на правий берег річки.

— Стійте, стійте, машталіри![118] Дещо маємо у вас сторгувати, два дні вже нічого на зуби не потрапляло! — закричав Ілько, і візничі почали з цікавістю дивитися на вершників.