Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Ти ще й буцаєшся, ледве не зганьбив нас перед ляхами та найманцями у рваних чоботях, жаднюго! — гнівався Санько, захищаючись від Ількових стусанів.

Нарешті Титикало вгомонився і, поглядаючи на свою кобилу Опуку, мовив:

— Ти віриш, приснилося, що моя кобилка запрягати не підпускає, б’є мене копитами, стоїть розпатлана, плаче… Не спалося мені, встав ні світ ні зоря. Знайшов ті зас… чоботи і тільки тоді так її причепурив, що вона навіть сльозу пустила, — весело закінчив він оповідати.

Санько сміявся, тепер він упевнився, що в його побратима зажура канула десь у воду і вони знову здужають разити ворога.

Вранці до шаргородської сотні надійшов наказ підпорядковуватись ставці Хмельницького, і козаки цілий день марнували час, а після полудня шаргородська старшина збирала десятників на раду. Сотник Гунта оповів десятникам, що їхньої вини у вчорашній поразці не вбачають, до сотні прийде поповнення і вони виконуватимуть особливі доручення. Наступного дня сотня поповнилась підривниками та знавцями польської мови, окрім того, до їхнього пушкаря Миколи Джоболди надіслали знаного гармаша Григорія Джогарду разом із ляською гарматою з довгим дулом. У сотні закипіла робота з підготовки таємних вилазок у табір ворога та знешкодження його укріплень. Гармашів Бунта прилучив до десятки Голоти, знову натякнувши йому, що він уже не раз верховодив над ними і знайде спільну мову. Десятинці стиха підсміювались, дивлячись, як двоє пушкарів клопотались побіля такої поважної зброї та просили її перетягувати з місця на місце. Нарешті в суперечках таки знайшли для них місце, зате почали вимагати, щоб насипали на цій місцинці гірку, обклали її дерном. Через день усі їхні забаганки було виконано, і вони, немов чаклуни, тепер вимощували свої гармати.

Санько, дивлячись на гармашів, весь час дивувався їхній схожості один з одним. В обох вилицюваті обличчя з горбатими носами та витягнутим донизу підборіддям. Зелені очі дивились навколо з якоюсь рішучістю та гідністю, а з нешироких вуст хриплувато і впевнено виривалися слова. Пасма волосся в обох звисали майже до плечей, надаючи їхнім статурам незвичності, як на козаків. Помічниками до них приставили Лук’яна Головню та Маркела Притулу, і коли все було готове, аби палити з гармат, Санько подався до сотника просити дозвіл. Назар Гунта прийшов особисто і довго видивлявся в бік ворожого табору, мружачись від сліпучого сонця, яке вже повернуло в бік заходу.

— Погляньте на оту вежу, що стоїть посеред ворожих валів, неначе вона їм знадобиться… Даю вам три дні і чотири… залпи по ній… Далі я її вже не бачитиму! — з притиском у голосі мовив сотник, і гармаші, перезирнувшись, закивали головами, що аж пасма чубів позакривали обличчя.

— Подавай!.. — заволав Джоболда, і помічники піднесли порох та тримали напоготові ядра.

Підправили дула відповідно до цілі, а охочі поглянути на діло своїх гармашів спустилися з гірки.

— По черзі гніт на поличку… Пали! — з жаром у голосі заволав Джоболда, і через мить шаргородська гармата бахнула, аж гірка здригнулась.

Дим знесло вітром убік, і всі сотенці побіля гірки, приклавши до очей руки, дивились, куди влучило ядро. Ядро підняло куряву з пилу, далеко не долетівши до тієї сторожової вежі ляхів.

— Усе, Джоболдо, більше не пали по тій дурній вежі, допомагатимеш нам побіля їхніх затонів пробивати дірки! — сказав невдоволено сотник.

Джоболда почав поправляти свою «польку», як він лагідно її називав, і, взявши у помічника світич,[113] запалив ґніт. Гармата підскочила на піваршина доверху й відкотилася з ніші. Ядро вже повинно було десь гепнутися у ворожому таборі, але підриву не було видно. Гунта тільки-но хотів щось сказати образливе в бік гармашів, як неподалік вежі, на місці, де стояла каруца[114] без упряжі, всі побачили клубок вогню і диму. Через якусь мить долинув звук глухого вибуху, й сотник зраділо обійняв Джогарду, ставлячи його в приклад шаргородському гармашеві. Козаки розійшлися, щойно сотник пішов до свого намету, а Санько дружньо мовив Миколі Джоболді:

— Та не звертай уваги, розтрощили вже ляхам не одне кубло! І тебе ще хвалитимуть!

Цієї ночі десятка Санька збиралася притягнути «язика»: гетьман хотів знати наміри ляхів — чи здаватимуться вони і чи не затівають перемовин із кримським ханом. Звечора Санько намітив місце, в якому вони можуть перебратися на той бік шанців, і опівночі козаки вийшли в бік Збаража. Ще задовго до того, як наблизились до захисних валів поляків, почали лізти на животах, виславши вперед Омеляна Таранду з Миколою Бруквенком. Санько знав, що в облозі ворог добре себе захищає і непоміченим дістатися до його горлянки буде важко. Він наздогнав Омелька і наказав іти впритул за ними з Ільком. Досягши підніжжя валу, Санько не наважувався вилазити на нього, знаючи, що тут на них чекають приготовані несподіванки.

До їхнього слуху долинало звідкілясь бекання вівці чи незрозуміло якої тварини.

— Омельку, повертайся назад! Знайди, що за вівці там серед ночі пасуться, і тягни сюди, — наказав Санько, і вони разом з Ільком причаїлися, вичікуючи на слушну нагоду зробити свою справу.

Позаду почулися вовтузіння й тиха лайка Омелька. Санько відліз назад і, почувши пручання вівці, здогадався, що хлопці таки знайшли «відкупника» за свої дії. Учотирьох почали шептатися, як виманити якогось ляха на вівцю. Прив’язали мотузку до нашвидкуруч зробленого ошийника і, коли все наготували для звільнення зявища[115] вівці від мотузки, відпустили її. Переполохана вівця кинулась бігти, але далеко втекти їй не вдалося, мотузка напнулася, і хлопці почули, як вівця брьохнулась об землю і жалібно бекнула.

— Через цих ляхів і вівці не спиться… — тихо проказав, хихочучи, Омелько, за що й дістав зашийка від Титикала.

Вівця змирилася зі своєю неволею й почала походжати подалі від хлопців та жалібно призивати когось до себе на допомогу.