Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Тут Лавріненко щось вигукнув і побіг до десятка коней, що тільки-но прибилися до козаків. Андрій впізнав Паву Петра Гусака, що стояла відособлено від інших, опустивши донизу голову зі скуйовдженою гривою. Саник наблизився до неї і, щось примовляючи, почав погладжувати по шиї та, враз діставши якийсь сухарик, простягнув Паві. Та і не поглянула на дарунок, а все ж, упізнавши Андрія, що заспішив до неї, ступила назустріч.

— Пава! Пава! Зараз ми тебе скупаємо та приведемо до ладу! Слухайся, ніхто тебе не образить! — промовив Андрій, і вони з Саником рушили до води, а решта хлопців пішли відшукувати і собі чотириногих друзів.

Далі зволікати було небезпечно і два вцілілих сотники — Галактіон Старостенко та Любомир Вороновський з київських реєстровиків — повели недобитки війська Кричевського вниз за течією Дніпра. По обідній порі зупинилися у зручному, захищеному від нападу місці, побіля дніпрової заводі. Весь час на шляху до них приєднувалося щодалі більше й більше козаків з розсіяного по лісах війська Кричевського.

У затоці Дніпра їх радо вітали повстанці з війська Подобайла, котрі врятувалися від Радзивілла на чайках та плотах, довірившись швидкій течії Дніпра. Та найбільша радість чекала Андрія, коли він зненацька почув голос Яреми:

— Живий, Андрію, побратиме ти мій! Дай роздивлюся на тебе!

Андрій, повернувшись, побачив Віктора, який мав молодецький вигляд, і закляк від здивування.

— Та я це, я! Не глипай так очима! — заторохтів Ярема і вже стискав його в обіймах.

Отямившись від нежданої зустрічі, побратими вирушили допомагати копати шанці для захисту. Робота йшла швидко, і на вечір табір був захищений з боку ймовірного нападу ворога. Спритні козаки почали чим попало ловити рибу в мілкій затоці, Андрій з Яремою і собі полізли понишпорити голими руками понад очеретом. Невдовзі в руках Яреми вже був чималенький лин. Андрію поки що не таланило, риба вислизала з рук, але і йому вдалося вихопити з води карася, втримавши того.

Вийшли на берег повеселілими, за пазухами в кожного билася риба. Гурти Підлужного та Крупені вже доварювали житнє борошно, і хлопці, спритно розчинивши рибу, вкинули її до казана.

— От і щерба буде добряча, поласуємо гарячим! — весело мовив Крупеня, підійшовши до друзів.

Та, признавши Ярему, стиснув його в обіймах, примовляючи:

— Здоров був! Довго жити будеш… Тут уже всяк думали про тебе, а ти явився, немовби вітер!

А після гарячого вітання додав з іронією в голосі:

— Я вже гадав, що на луках тепер я буду першим, а тепер бачу — ти!

Хто знав про змагання на луках за колчедан, засміялися, та зараз же й притихли, пригадавши свого сотника Гусака, який залишився на вранішньому полі бою. Ярема скинув шапку і, пом’явши її в руках, винувато промовив:

— Пробачте нам, братчики! Відбили нас від сотні литваки, немов вовки овець від отари, та хотіли нашпигувати на довгі списи, але зась їм стало! Перебили ми ті шпичаки і вирвались на волю!

Козаки кивали головами, кожний згадував той згубний для сотні бій, а Ярема продовжив веселіше:

— Та ми їх щодня нападами доймали, хотіли пробитися до лісу, не вдалося! Зате обагрили їхньою кров’ю не раз наші шаблі. Запам’ятають!..

Щерба вже була зварена, і козаки взялися по черзі черпати ложками, добре, хоч козаки і в бійці з ложкою за халявою, а з їхніх мисок, може, вже і литовці вечеряють. Набивши черева варивом, козаки прилягли побіля вогнища і слово по слову пригадували тих, з ким вони вночі ще билися пліч-о-пліч, а зараз їхні душі на суді Господньому. Щоб полегшити їхні страждання та заради прощі Господньої, почали пригадувати добрі справи, які ті виконали за своє земне життя. Андрій оглянув коло живих сотенців і впевнено мовив:

— Браття! Хто дістанеться до нашого Києва, зайдіть до Великої Софії, справте панахиду й молебень за убієнних, яких ми не змогли віддати землі… Гріх це великий, та будемо молити прощення в Господа нашого…