Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

На галявині з’явилися козацькі коні, яких до свого часу сотенний наказав тримати на прив’язі. Вони кинулись услід своїм володарям, які рушили на прорив ворожої облоги, і зараз носилися узліссям, розлючено кидаючись на людей, не розбираючи, де свої, де чужі.

Андрій на мить завагався: чи бігти подалі, куди очі бачать, а чи залишитися боронити Кричевського, Гусака і стояти на смерть. Відданість і любов до свого сотника перемогла, і він закричав до свого гурту:

— Хлопці! Вдаримо по литваках, один раз помирати, хай знають!..

Козаки кинулись назад і, рубаючи литовців, які насідали на захисників полковника, миттєво пробились до воза. Тут дзвеніли шаблі й ляскали постріли вже побіля воза пораненого полковника. Гусак, побачивши нечисленну, але рішучу підтримку, загорланив:

— Пробивайте шлях для воза! Тепер вирвемося!

Хлопці кинулись пробивати шлях коням, які шалено харапудились від кривавих людських дій, що коїлись поряд з ними, а Петро відстоював воза позаду. Гурт Андрія швидко звільнив шлях, і їздовий вже лупцював коней батогом, щоб вирватися звідси, та коні ставали дибом, тільки сіпали воза то назад, то вперед.

Підлужний, озирнувшись, побачив, що вирвати воза з тієї людської тисняви було вже неможливо. Литовці майже впритул наблизилися до воза, а декілька козаків, серед яких Гусак та Пилипенко, вже ледве вимахували шаблями. Враз пролунав голос Петра:

— Прощайте!..

А вже за мить всі почули Макарів голос:

— Іду за сотником!..

Бійка побіля воза вщухла, і на мить ворогуючі сторони притихли, дивлячись один на одного та витираючи кривавий піт на обличчях.

— За мною! — крикнув Андрій, оволодівши собою.

Козаки побігли за ним, майже не зустрічаючи спротиву, й Андрій бачив, як звідусіль до Дніпра бігли одинокі постаті та невеликі гурти. Поміж ними та вслід їм мчали коні, не втрачаючи надії десь поміж тих, хто рятувався від смерті, знайти своїх господарів і відчути на собі турботливі козацькі руки. Андрій не забував про свого Орлика і, пробігши з версту, почав озиратись та відшукувати поглядом свого вірного скакуна, але було марно. Зупинилися побіля річки, де вже зібралося більше сотні тих, хто вирвався з облоги литовців. Десятники гукали своїх хлопців, і коли хтось знаходився, вони разом ходили, розшукуючи ще своїх десятинців. Андрій почув знайомий голос, що кликав його:

— Підлужний, Андрію! Ми тут, прямуй до нас!

Андрій впізнав Крупеню, а побіля нього декого зі своєї десятки. Він підійшов, обійнявся з кожним, і, не гаючи часу, всі попрямували до води, привести себе до людської подоби. Повернулися назад, а тут уже верховодили вцілілі сотники. Вони знову ділили людей на десятки, а десятники вже перевіряли зброю, готуючись до відсічі переслідувачам.

До Андрія знову пристали Саник Лавріненко, Маркіян Буткевич, Олекса Лялька, Олег Стогній, Антон Кожум’яка та Юрій Лопата з київських реєстровиків. Крупеня Володимир втратив майже всіх своїх, але під його началом з’явились хлопці з-під Речиці та з решток полку Подобайла: Ян Мар’ясич, Прокіп Шуст, Федір Мурай, Яків Гаврилюк, Микита Крихта.

Дехто з козаків вже знайшов свого коня, і вони, немов дітей, кинулись купати їх у річці, вигукуючи хвалу Господу за таку щедроту до них. Багато коней ще снувало поміж людьми, вони час від часу тривожно іржали, і тут Андрій побачив Кидуна, Макарового коня.

— Кидун! Кидун! Іди сюди! — зраділо закричав Андрій, і кінь нашорошив вуха, а потім слухняно пішов у напрямку Андрія.

Андрій підбіг до нього і, погладивши по шиї, підвів до своєї десятки.

— Нам би ще знайти хоч чийогось коня, вони знають своїх! — проказав Андрій.