Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Підпускай до себе! Не вистрибуйте, за окликом піднімемось! — репетував Гусак, а козаки, найнетерплячіші, знову-таки рвалися ближче до смерті.

Андрій уже вибрав собі ворога і стояв за деревом, Очікуючи його наближення. Позаду тих, хто наступав, почулися підбадьорливі вигуки, і вороги, усупереч глузду, кинулися вперед.

— Рубай, пора, хлопці! Знову — жнива! — почувся голос Петра, і почалася страшна січа.

Андрій ударив литовця, який з ним порівнявся, і не оглядаючись кинувся вперед. Ланцюг козаків косив ворога то тут, то там. Козаки помирали, задорого віддаючи своє життя. Всі почули голос Явтуха Недоколиханого:

— За вас, братчики! Лечу до побратимів!..

«А тобі, Андрію, рано, рано відлітати…» — шептав про себе Андрій, перебиваючи кістки ворогам важким палашем. Його запримітив якийсь здоровань, що вже поклав Явтуха і, зловтішаючись, поспішав до Андрія.

— Смерть до тебе йде, холопе! — кричав здоровань.

Андрій почув і, запрошуючи його помахом палаша, крикнув:

— Помреш, нелюде, сам! Поспішай!

Здоровань зупинився перед Андрієм, міряючи його поглядом, і хутко махнув тесаком під ноги Андрію, сподіваючись перебити кістки.

— Тьху, дурень здоровий! Куди ти махаєш! — викрикнув Андрій, відскакуючи за дерево.

— Впадеш, впадеш мені в ноги! — розвеселився нападник.

— Не для того я сюди йшов, щоб литвакам у ноги кланятися! — відказав Андрій, і той його зрозумів.

— Я десять хур уже накришив здохлятиною вашою! — все перемовлявся здоровань, залякуючи Андрія.

— Так сьогодні й прийшов твій час, перестанеш пащекувати, своєї крові нап’єшся! — договорив Андрій, і коли той розлючено кинувся в бік Підлужного, Андрій перекинув палаш у ліву руку і, вихопивши ножа, жбурнув тому в горлянку.

Далі не було на що дивитись, і Андрій кинувся знову допомагати Лавріненку, до якого вороги липнули, немов мухи до меду.

— Набрид ти мені, Санику! — одним помахом пройшовши по спинах ворогів, поглузував Андрій.

— Та я що? Я — нічого… І що вони в мені знайшли? — дивувався худорлявий, маленького зросту Лавріненко.

— Тримайся поближче, медяник дідьків! — пригримнув на нього Андрій.

— Відступаємо! Задкуйте до табору! Макаре, відводь хлопців! — чувся впевнений голос Гусака, і козаки почали задкувати, не забуваючи вражати дошкульними ударами тих, хто на них насідав.