Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Добре все з ночі почалося, ваші йшли попереду, проторюючи нам шлях, а ми тільки навкруг полковника згуртувалися, щоб не досягли його литваки… — розпочав поволі розповідати Сава. — Ішов я поряд з ним, навіть дихання його відчував, а він шепотів якісь молитви. Повеселішав він, коли вже ліс залишився позаду, звернувся до мене: «От бачиш, Саво, незабаром вийдемо до Дніпра, а там чайки притоплені нас чекають… На них — і до Києва!» Я помовчував, розглядаючись, аби хтось не наблизився до нього, а тут як заляскало, і кулі, немов джмелі, гудуть понад головою, а ми не стріляємо, знай ідемо собі поперед нього. Вже звідусіль палили по нас, а нікого навіть і не зачепило, та тут почувся болісний крик полковника нашого. Підбігли ми до нього, а він йде поряд з возом, тримаючись за шию, з якої цебеніла кров, усе було вже добре видно, бо така ж, як і кров, на сході палала зоря. Я швидко перемотав його шию, і тут підбігли ваші, і ми гуртом поклали його на воза, вже непритомного. Литваки, унюхавши, що тут є їм здобич, кинулись зусібіч, немов сарана. Охоронці один за одним почали падати, та тут набігли з вашої сотні й «розчесали» охочих втішитися здобиччю.

Другий охоронець, Платон Дерев’янко, підвівшись на ноги, поспіхом додав те, що бачив він:

— Я бачив, як до вашого сотенного набігли його козаки, і вже ми пробилися б, та підранені коні вперлися — і ані руш! Згубили ми слушну мить, а тих литваків як посунуло… Почали падати і ваші, і наших добили… — та замовк на цих словах.

А Сава, змочивши водою спраглі від хвилювання губи, продовжив:

— Крикнув наш зверхник: «Хлопці! Я вже не жилець… З останніх сил тримаюся, скидайте шаблі, невідступно йдіть за полковником, а там…» Упав він під ударами мечів, не випускаючи шаблі з рук, а ми застигли побіля воза без опору, — розповідав Сава, понуривши голову.

Поміж козаками промайнув якийсь шепіт, та оповідач, незважаючи на те, говорив далі:

— Згребли нас попід руками і погнали за возом, на якому лежав полковник.

Поза гладдю, доки з’явилася багряна таця місяця і обличчя Сави стало ще більш зловісним, з глибокими западинами очей і довгим носом, він став схожим на невблаганного віщуна смерті. Після появи на небосхилі місяця нічні птахи почали своє полювання, і понад головами козаків раз по разу чулося лопотіння крил нічних хижаків та жалібні писки їхніх жертв. З гурту козаків не чулося ні єдиного звуку, і Сава продовжив:

— Не знаю, куди нас доправили, але незабаром відвели в бік від воза, на якому лежав наш полковник, і до нього підійшов якийсь поважний чин, а полковник, неначе відчувши, що перед ворогами не годиться лежати, силкувався підвестися. Той поважний чин стояв, дивлячись на полковника, а потім звернувся до свого почту і про щось домовлявся. До Кричевського наблизився якийсь панський товмач і, показуючи в бік їхнього воєводи, мовив: «Тобі, Станіславе, за твою хоробрість та повагу до тебе князь Радзивілл дарує життя… Зараз його особистий лікар огляне тебе та створять тобі належні умови!» Ми сиділи на колінах, і коли почули таке, дехто спробував схопитися на ноги, та їх огріли палею по плечах. А полковник сидів, роззираючись на білий світ, немовби і не видів ворогів своїх, а тоді побачив нас і в нього з грудей вирвалось: «Прощавайте, братчики! Простіть мені по милості душ ваших… На мені кров убієнних ворогами, іду на суд Господній!..» Ми в один голос закричали: «Прощаємо, батьку! І за нас буде помста!» Та просто на очах в усіх полковник почав гепатися головою об палуб воза, а кров пирскала з його шиї та голови в усі боки, аж панки повідскакували подалі і, вирячивши очі, дивились, як наш полковник убиває себе, ударяючись головою, щоб прийняти смерть, відмовившись від ворожої милості. Ми вклонилися нашому лицарю, проводжаючи його волелюбну душу в леті до Господа нашого. Враз він схлипнув і голова його повисла в наш бік з відкритими та заюшеними кров’ю очима. Заплакали ми, мов діти малі, а литваки дивилися на все це дійство, не знаючи, що робити далі. Та їхній князь схилив голову перед мертвим уже полковником і дав знак рукою поховати його лицарське тіло.

Десь у гурті козаків почулися схлипування. Ронили сльози київські реєстровики, сотенці Гусака, а твердішої вдачі козаки шморгали носами та підкашлювали, аби не плакати. Андрій з Яремою сиділи поряд і в душі тужили за полковником, за своїм сотенним, за своїм напоумлювачем — Макаром та іншими козаками…

Десь у затоці заґелґотіли гуси, і Сава, немовби прокинувшись, продовжив:

— Відв’язали нам руки, і ми похоронили тіло полковника під кленом та учинили обряд, читаючи заупокійні канони: «Упокой, Господи, раба Божого Станіслава…»

Козаки також на різний лад зашепотіли прощальні заупокійні слова. Посиділи ще якийсь час і один по одному почали відходити від гурту, аби набратися сил на завтрашній похід.

Уранці козацький табір розбудили перекати грому, і вже над їхнім табором рясними краплями пішов теплий серпневий дощ. Він не перешкодив козакам швидко зібратися, і рештки війська Кричевського пішим ходом потягнулися в бік Києва. Андрію вдалося вже добре порозумітися з Кидуном, а Саник вранці довго вовтузився з Павою, та все ж осідлав її, задобрюючи загребами.

Три десятники їхали поруч один одного, а вже перед обідом настала черга Крупені виїжджати в роз’їзд, і він, весело махнувши товаришам, пришпорив Дану та попрямував зі своїми на заміну козакам, які відбували своє.

Через п’ять днів військо зупинилось побіля Прип’яті, розбивши табір понад лівим берегом притоки Дніпра. Переправлялися через річку хто як і хто на чому, та до обіду вже були на лівому березі, і вибраний отаман Вороновський наказав готуватися до нічної зупинки. Переправившись через Прип’ять, козаки вже не чекали переслідування литовцями і, виставивши варту, почали рибалити, а багато охочих наважилось сходити на кабанів заради поповнення харчових припасів.

Цього вечора отаман дозволив усім випити оковитої, і виснажені козаки під розмови охочих до розповідей друзів позасинали просто на землі побіля вогнищ. Сава, охоронець полковника, і сьогодні розповідав про те, як їм вдалося вирватися з литовських лабетів. Коли він дійшов до того, що вони вночі поперегризали один одному пута, Саник зраділо вигукнув:

— А я все мислив, що литваки вас, немов героїв, відпустили, а воно он як… От ви відчаяки! І я би втік!

Усі весело, вперше за стільки днів, пореготали з Саника, вихваляючи його за те, що і він би не залишився на милість ворога.

Через тиждень важкої дороги, одного дня під вечір, перед козаками вдалечині замайоріли золотаві маківки храмів на київських пагорбах, і крики радості вирвались з уст сотень козаків. Вони обіймалися хто з ким та лили сльози, яких ніхто вже не приховував. А через два дні в Софії служили службу та справляли панахиди, а старі люди говорили, що таких поминальних урочистостей Київ не видів століттями…