Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Твоя правда… Та нам до полудня треба встигнути дістатися Святеців, а там розішлемо козаків по окрузі, — спокійно відповів Гунта.

Санько якийсь час їхав поряд, та щось йому дошкуляло і він знову почав:

— …Пане сотнику! Ми з моїми випередили б сотню за версту та попильнували. Занадто вже ляхи дошкульні стали, навчили ми їх!

Сотник і хорунжий перезирнулись, і Назар недбало махнув рукою наперед, буркнувши у відповідь:

— Так бери своїх і скакайте попереду. Якщо щось там буде — паліть з пістолів і тікайте…

Задоволений Голота зачекав підходу своєї десятки, і з веселої посмішки Санька всі здогадалися, що вони не плестимуться побіля возів, нудьгуючи від бездіяльності. Омелян Таранда, порівнявшись із десятником, весело сказав:

— Мій Буревій ледве не задрімав від такої їзди! Тепер протрясе своє черево!

Хлопці почали виїжджати в бік Санька і зупинялись поруч, кидаючи «докори» сотенцям, що слухняно рухались із обозом.

Підсвистуючи та з веселим гиканням десятка Санька, обійшовши стрій сотні, пішла чвалом уперед і, відірвавшись на версту, стишила хід коней та розтягнулась ланцюгом по шляху. Санько на своєму Воронькові йшов клусом, видивляючись освітлені сонцем без кінця-краю краєвиди, які проглядилися майже до крайнеба. «От земля неосяжна! Скільки тут живності можна тримати! Тьму — і всім буде досить…» — розмірковував Санько. Неначе у відповідь його думкам побіля рідкого гурту дерев щипав траву табунець козуль, а неподалік поважно стояли лосі, позадиравши догори голови, винюхуючи повітря. Санько почув, як Омелян, що їхав позаду, перемовляється з дикими тваринами, і посміхнувся про себе: «От невгамовний… Треба таки приструнити колись, а може, зненацька буцімто, нагаєм зачепити…»

З вибалку на шлях виїжджала гарба на величезних коліщатах, під двома волами, яка була забита сіном так, що візничий сидів нагорі, немов на копиці сіна, і впевнено погейкував на волів, що помалу витягували на шлях важку поклажу. Поряд йшла жіночка, тримаючи на плечах тризубець вил, обмотана шматком полотнини навколо голови. Голота підігнав коня ближче до воза і доброзичливо привітався до господаря:

— Господь у поміч, ґаздо! Добре сінце в зиму!

Той від несподіванки кумедно підняв якийсь ковпак, що ледве тримався на голові, звісившись убік. Жіночка притиснулася ближче до гарби і від хвилювання перекладала тризуб з одного плеча на друге. Ґазда швидко оговтався, поглянувши навколо, і таки обізвався до Санька:

— На добридень панам-козакам! — та гучніше почав озиватися до волів. — Гей, рябі! Ледве тягнетесь… За вами і день короткий! — чувся його невдоволений крик.

Після декількох ударів довгою лозою воли справді зарухались хутчіше і витягли гарбу на шлях. Санько підняв руку, і чолов’яга таки почав зупиняти волів і, хутко зсунувшись з верху, перехопився за ярмо та зупинив гарбу. Санько спішився і, розглядаючи селян, запитав:

— Тут пани ляхи вештаються, не лячно вам на шляху?

Чоловік поглянув на Санька, примруживши очі під густими бровами, і собі запитав у Санька:

— Так, а вам не лячно? Ми пану Сіцінському сінце завозимо…

Санько здогадався, що далі говорити немає сенсу, і, скочивши на коня, повів свою десятку далі.

Попереду виднілося якесь невелике містечко, та Санько вирішив їхати наосліп, надіючись, що ляхи й самі виявлять себе, побачивши невеликий гурт козаків. Він спостеріг, як удалині до містечка звідусіль мчали поодинокі вершники, і вирішив зупинитися на виду в усього містечка, побіля якогось джерельця. Виставили наглядати за виднокругом Омеляна Таранду, а самі заходилися поїти коней. Та насолоджуватися відпочинком їм не судилося. У повітрі зашаркотіло, і від містечка долинув відляск пострілу з гармати. Ядро вдарилося об землю неподалік, і коні шарпнулися вбік. Саньків Воронько, вже звиклий до таких вибухів, тільки нашорошив вуха, та Санько, схопивши його за вузду, потягнув коня під укіс, у неглибокий вибалок. За ним заспішили десятинці, випереджаючи один одного, аби не потрапити на очі ворожим гармашам. Санько скомандував скоріше забиратися звідси, і коні понесли їх назустріч своїй сотні.

Декілька вибухів додали козакам спритності, і вони швидко з’єдналися з похідною головою сотні. Гунта зупинив сотню і чекав на Санькову десятку, що поверталася з вивідування шляху. Санько зупинився біля сотника, а Гунта чекав на нього з усмішкою на обличчі і вдоволено мовив: